Мозок осягає світ за допомогою побудови моделей

Якщо у вас є можливість, зверніть увагу на те, як граються діти. Вони в дуже ранньому віці починають приписувати навколишнім об’єктам, зокрема й неживим, свідомі мотиви. Дитина із цікавістю спостерігає, як батько говорить за іграшку, вона вірить цій грі, навіть якщо з батьків вийшов нікчемний актор. Дитина бачить в іграшці особистість, вона вірить, що в неї є свідомість.

Під час взаємодії з іншими людьми ми створюємо «модель їхньої психіки». І хоча ми не завжди маємо рацію у своїх здогадках, але зазвичай ми маємо гарне уявлення про почуття і думки оточення. Причому дорослі, як і діти, створюють такі моделі не тільки для живих істот. Ми можемо злитися на завислий комп’ютер і кричати на нього так, ніби віримо, що він щось може зрозуміти та припинити свій обурливий непослух. Ми відчуваємо свій суб’єктивний досвід і автоматично приписуємо його не тільки іншим живим істотам, а і предметам.

Є безліч різних визначень свідомості. Одні визначають її як здатність розуміти, хто ти такий, інші — як здатність ухвалювати розумні рішення на основі отриманої інформації, треті — як нестримний потік сприйняття, схожий на роман «Улісс» Джеймса Джойса. Останнє, на думку автора, являє собою імовірніше зміст свідомості, аніж саму свідомість, яка є суб’єктивним досвідом переживання чогось. Граціано порівнює свідомість із відром, місткістю, всередині якої міститься безліч предметів. На переконання автора, ми вже близькі до розгадки свідомості й обрали правильний шлях у вигляді фізичного її пояснення.

Автор називає свою теорію теорією схеми уваги. Чому уваги? Це пов’язано з тим, як мозок осягає світ і самого себе. Граціано вказує, що мозок постійно створює моделі, усе наше знання ґрунтується на моделях. Моделі утворюються автоматично, нам не потрібно докладати зусиль, щоб їх створити, наш мозок буквально запрограмований на це. Самі моделі — це спрощені, карикатурні відображення реальності. Автор порівнює їх із картинами імпресіоністів, які нечітко зображують реальні пейзажі.

Ми будуємо внутрішні моделі не тільки того, що відбувається в зовнішньому світі, а й того, що відбувається всередині нас. У нас є модель свого тіла, своєї сенсорної системи, і є модель уваги, яка говорить нам, куди спрямована наша увага й куди вона перемикається. Саме ця модель, яку автор називає схемою уваги, і є те, що ми сприймаємо як свою свідомість, як якусь нематеріальну сутність, що завжди присутня в нас.

Але чому виникла ця модель? Для цього потрібно зрозуміти, як і для чого народилася увага.

В основі уваги — конкуренція між нейронами

Життя зародилося на Землі майже 4 мільярди років тому, а приблизно 600 мільйонів років тому в досить примітивних істот з’явилася перша нервова система. Граціано припускає, що ключовий момент для народження свідомості — поява особливого способу опрацювання інформації, тобто уваги — здатності організму спрямовувати ресурси вглиб, концентруватися на невеликому фрагменті інформації.

Найімовірніше, перші нервові системи були простими мережами нейронів — стимул призводив до м’язової реакції. Нейрон — це клітина, що передає сигнал іншому нейрону, м’язу або залозі за допомогою електрохімічної енергії зі швидкістю 60 метрів на секунду. Згодом складність організмів підвищувалася, з інформації вони стали отримувати значення. Усередині організмів виникли новий рівень складності та ієрархія — одні сигнали почали сприйматися як більш важливі, ніж інші.