1

У мозку немає «сховища спогадів»

Кожен новий спогад буквально змінює мозок фізично, змінюючи нейронну активність і формуючи нові зв’язки між нейронами. Спочатку в мозок надходить інформація про сенсорні й емоційні сигнали, пов’язані з тим, що ви переживаєте. Потім різні елементи сприйняття (зорові образи, запахи, ваші внутрішні відчуття) стають єдиним пов’язаним патерном нейронної активності. Так, спогад про вихідний день, проведений біля лісового озера, складеться з безлічі відчуттів: запахів хвої, сонячних відблисків на водній гладіні, дзижчання комарів, несподіваної зустрічі з єнотом, смаку лісової чорниці. Кожен з певних образів через асоціації може нагадати про минулий день, «підтягнувши» за собою пов’язані спогади. Взаємозв’язані патерни зберігаються за допомогою структурних змін між нейронами, і вони залишаються стійкими до змін. Усю нейтронну мережу можна активувати, зіткнувшись із якимсь елементом або асоціацією. Наприклад, ви можете згадати про дно, проведене біля лісового озера, узявши в кафе чорничний пиріг, читаючи дитині «Крихту Єнота» або розпиляючи освіжувач повітря з ароматом хвої.

Сам процес створення спогадів складається з чотирьох етапів.

На першому відбувається кодування — переклад «нейронною» мовою того, що ми бачимо і відчуваємо.

На другому — зв’язування розрізнених елементів нейронної активності в єдиний нейронний патерн.

На третьому етапі патерн зберігається на тривалий термін завдяки структурним і хімічним змінам у нейронах.

На четвертому етапі, витяганні, людина може активувати патерн, згадати те, що вона упізнала або випробувала.

Усі чотири етапи потрібні для того, щоб спогади збереглися в довготривалій пам’яті. Ключову роль у роботі довготривалої пам’яті відіграє гіпокамп — подвійна структура в глибині мозку, що нагадує формою морського коника. Гіпокамп консолідує розрізнені елементи інформації, об’єднуючи їх у пов’язану між собою нейронну мережу спогадів, яку ми сприймаємо як свою пам’ять. Він багаторазово активує ділянки мозку, які залучені в обробці вагомої для нас інформації, щоб вони стали стабільним і пов’язаним нейронним патерном. Без гіпокампа людина не може створювати нові спогади. Його робота порушується в людей із хворобою Альцгеймера або травмами голови.

Наочним і сумним прикладом важливості для нас гіпокампа став один із найвідоміших неврологічних пацієнтів — Генрі Молісон, якому в 1953 році, коли йому було 27 років, видалили гіпокамп під час експериментального лікування важких епілептичних припадків, від яких страждав Молісон. Після операції припадки припинилися, але за це Молісон розплатився втратою здатності формувати нові спогади. Він прожив ще 55 років, упродовж яких не міг створити жодного нового спогаду. Без гіпокампа він утримував нову інформацію всього на декілька миттєвостей. Він не міг запам’ятати нові слова, не впізнавав людей, навіть якщо багато разів бачив їх, усі його спогади обмежувалися періодом до 27 років. Упродовж 50 років після операції його спостерігала психолог Бренда Мілнер і, попри те що Молісон часто її бачив, за всі 50 років він жодного разу її не впізнав.

Гіпокамп — це не сховище спогадів. Щобільше, спогади взагалі не зберігаються в якомусь одному місці в мозку. Вони розподілені всім мозком у вигляді нейронної мережі, у нас немає спеціалізованих ділянок, відповідальних саме за спогади, як у випадку із зором або слухом. Кожен конкретний спогад відображається в тих ділянках, які зафіксували первинний досвід. Пам’ять є не сховищем, розташованим в одній ділянці мозку, а нейронною активністю всього мозку. Коли ми згадуємо, ми активуємо ту ж мережу нейронів, що активувалася під час безпосереднього досвіду, про який ми згадуємо. Так, під час сканування мозку вчені можуть бачити, що спогад про фотографію активує у випробовуваних ті ж патерни мозкової активності, які активуються, коли випробовувані безпосередньо дивляться на цю фотографію.

2

Ми не зможемо згадати те, на що не звернули уваги

В автора, як і в багатьох, є корисна звичка — вона фотографує місце паркування своєї машини, щоб швидко її знайти. Але одного разу, поспішаючи на лекцію, вона забула зробити фотографію і після лекції довго блукала паркінгом у пошуках своєї машини. Подібні провали в пам’яті час від часу трапляються з усіма. Вони не мають відношення до поганої якості пам’яті, проблем із мозком або хвороби Альцгеймера. Автор не могла знайти свою машину, тому що не звернула уваги на те, де вона її припаркувала. Щоб щось запам’ятати, людині треба звернути на це увагу й надати значення.

Ми можемо запам’ятати тільки те, на що скеровуємо увагу, а оскільки ми можемо скерувати увагу на обмежену кількість елементів навколишнього світу, то наша здатність запам’ятовувати теж дуже обмежена.

Головна причина того, чому забуваємо пов’язана не з проблемами пам’яті, а з недоліком уваги. Якщо ви не можете згадати, куди поклали ключі, звинувачуйте в цьому не свою пам’ять, а розсіяну увагу. Ви нічого не забували, тому що й не намагалися запам’ятати, а ваші спогади не формувалися.