1

У самому безнапасному житті будь-якої миті все може змінитися на гірше

Едіт росла в люблячій щасливій родині в Угорщині, з батьками та двома сестрами, Магдою та Кларою. Магда грала на піаніно, Клара подавала великі надії як юна скрипалька, Едіт займалася балетом і гімнастикою, вкладала в це заняття всю душу. Балетмейстери-викладачі пророкували їй успіх. Один із них часто казав дівчинці, що сили людина черпає зсередини. Сім’я жила в місті Кошице, або Кашша по-угорськи, і, як і всі угорські євреї, намагалася інтегруватися в суспільство. Проте ще задовго до приходу нацистів усі в сім’ї Едіт відчували, що угорці ставляться до них з упередженням, то прихованим, то явним, і намагалися не афішувати своє походження.

У 1939 році, коли нацисти зайняли Польщу, багато угорських євреїв почали їхати в Америку. Але тим, хто залишився, усе ще здавалося, що війна йде десь далеко і їх не торкнеться. Родичка Елефантов (дівоче прізвище Едіт Егер) поїхала до Нью-Йорка і, судячи з її листів, вела там досить нудне життя в порівнянні з Кашша. У 1940 році чоловіків-євреїв почали забирати на примусові роботи, але батька Едіт, кравця, поки не чіпали. Отже, турбуватися не було про що — так говорили в сім’ї. Вони рятувалися від жаху, що насувається, його запереченням, заплющували на нього очі.

У червні 1941 року Угорщина підтримала Німеччину під час вторгнення до СРСР, в операції «Барбаросса». Водночас євреїв у Кашші змушують носити жовті зірки, які зазвичай ховали під пальто. Але в сім’ї все ще намагалися вести звичайне життя: Едіт по 5 годин займалася в балетній студії, а додатково гімнастикою, записалася в книжковий клуб, де обговорювалися останні літературні новинки. Там вона познайомилася з хлопчиком Еріком, і вони закохалися одне в одного. Часто вони обговорювали, як поїдуть після війни до Палестини, говорили про майбутнє, будували плани. Якось вони пішли до річки. Ерік сфотографував Едіт, яка зробила шпагат на траві в купальному костюмі. Вона уявляла, як показуватиме цю фотографію їхнім дітям. Коли вона повернулася додому цього дня, батька вже забрали до трудового табору. Щоправда, за 8 місяців він повернувся, але ненадовго.

Едіт і далі займалася гімнастикою та вважалася перспективною спортсменкою. Вона входила в олімпійську тренувальну команду та уявляла, як поїде на Олімпіаду, коли закінчиться війна. Однак тренер попросила її залишити групу — адже вона була єврейкою, і запропонувала допомогти підготувати іншу дівчинку, яка займе її місце.

У вечір єврейського Великодня сім’я збирається за столом, але Клари немає — вона на концерті в Будапешті. Знайомий професор консерваторії не відпустив її до Кашші, звідки, за його словами, мають забрати всіх євреїв. Їм теж треба тікати до Будапешта, де легше сховатися. Але вони вже не встигнуть — під ранок усю родину заберуть.

Усіх євреїв із Кашші відвезли за місто, на територію цегельного заводу, перед тим, як відправити до таборів. Там Едіт вдалося побачитися з Еріком, і вони мали ще місяць щастя. Незабаром усю сім’ю Едіт відвозять у невідомому напрямку — їм кажуть, що вони їдуть у місце під назвою Кеньєрмезо, де вони разом із сім’ями працюватимуть до кінця війни. Але такого місця не існує — їх везуть до Польщі, до Аушвіца. Мама написала прощального листа Кларі та просто кинула його на землю в запечатаному конверті з адресою. По ньому пройшлися тисячі ніг, але воно дійшло адресата — хтось його знайшов, наклеїв марку і відправив.

В Аушвіці вони бачать напис над брамою «Праця звільняє людину», і батько каже, що, мабуть, це трудовий табір, що вони працюватимуть. Чути було музику, це теж заспокоювало. Усередині табору їх зустрічав Йозеф Менгеле, який розділяв людей, які прибули за віком: молодше 14 і старше 40 років в одну колону, від 14 до 40 — в іншу. Мама Едіт і Магди виглядала молодшою ​​за свої роки, і Менгеле запитав Едіт: це твоя мама чи сестра? Едіт, не подумавши, відповіла: мама. Потім це мучило її все життя. Мати з батьком потрапили до однієї колони, Едіт із Магдою — до іншої. Більше діти ніколи не бачили своїх батьків і невдовзі дізналися, що їх убили та спалили в крематорії в день прибуття.

2

У найжахливішій ситуації потрібно тримати розум під контролем

Магда та Едіт тримаються разом. Їх голять наголо, відбирають одяг і вони довго стоять голими на вітрі, перед тим як їм видадуть табірний одяг. Магда питає Едіт, як вона виглядає, й Едіт каже, що в неї чудові очі, чого вона раніше не помічала. Це підтримує Магду, допомагає їй почуватися людиною, а не голодною брудною твариною.

Доктор Менгеле часто вишукує в бараках ув’язнених, які знайомі з мистецтвом, — музикантів чи танцюристів. Одного разу він приводить оркестр до дверей барака і змушує Едіт танцювати — і вона танцює, забувши про все. Вона знає, що якщо схибнеться чи не сподобається йому, він негайно її вб’є. Але Менгеле вражений і навіть кидає їй буханець хліба. Цей буханець вона ділить із сусідками барака. Коли Едіт танцює, вона почувається вільною. Вона уявляє себе на сцені Віденської опери, перед повним залом шанувальників. Мама дорогою в Аушвіц встигла сказати їй, що ніхто не зможе відібрати те, що в неї в голові. І вона вчиться керувати своїм розумом.

Усі в’язні табору страждали від постійного голоду. Вони вирушали на роботу на склад, де сортували речі нових в’язнів, збирали волосся та золоті зуби з трупів, приготованих до спалення. Під час роботи вони розповідали один одному кулінарні рецепти, постійно щось подумки готували: то угорський курячий паприкаш, то семишаровий шоколадний торт, то млинці. Вони сперечалися, скільки яєць чи цибулин кладуть у ту чи іншу страву, і їхня уява допомагала їм жити далі.