1

Безпека, стабільність, визначеність — найважливіші базові потреби людини

Сьогодні життя стало набагато безпечнішим порівняно з минулими століттями. Медицина піднялася на новий рівень, люди стали менше хворіти та довше жити, і все ж світ залишається досить хаотичним і непередбачуваним місцем. Навіть у США все ще залишається дуже багато бідних людей, які ледь зводять кінці з кінцями. Житло та охорона здоров’я для багатьох пересічних американців залишають бажати кращого. У багатьох немає ніяких накопичень, понад 33 мільйони американців не можуть собі дозволити медичну страховку.

Будь-яка людина жадає стабільності та передбачуваності. Коли вона має надійний тил і почуття впевненості, вона може зосередитися на чомусь новому, на пошуку нових ідей і способів існування. Позбавлені почуття безпеки, ми стаємо надто залежними від любові, захисту, поваги та прихильності інших. Це заважає нам рости, розвиватися і вести осмислене існування.

Потреба в безпеці пов’язана зі сенсом життя. Цей сенс, на думку більшості психологів, має три форми: взаємозв’язок, мету і значущість. Мета підштовхує людину до дії, мотивує реалізувати свої життєві плани. Значущість допомагає нам відчути, що наше існування і діяльність значущі та важливі. А потреба у взаємозв’язку, в узгодженості тісно пов’язана з потребою в безпеці. Людина має відчувати себе пов’язаною зі своїм найближчим оточенням, своїми цілями та шляхами їх досягнення.

Ентропія, або хаос, який завжди присутній у людському житті тією чи іншою мірою, суперечить зв’язності та узгодженості.

Перебуваючи в стані психологічної ентропії, ми відчуваємо дискомфорт, розлад і тривогу. Гормони стресу, включно з кортизолом, активізують стресові системи в організмі, приводячи його в стан бойової готовності. Активізуються ділянки мозку, пов’язані з емоціями, пам’яттю і навчанням. Неможливо повністю викорінити психологічну ентропію з нашого життя: ми не настільки контролюємо наше навколишнє середовище. Певна кількість стресу та непередбачуваності — це норма, у природі немає абсолютної безпеки, і треба просто із цим жити.

Однак якщо людина занадто невротизована, їй важко переносити невизначеність, її нервова система надто бурхливо реагує на неї. За кожного зіткнення з невизначеністю невротизм стає дедалі глибшим, а його наслідки для психічного здоров’я — дедалі важчими. Однак більшість людей просто відчувають невеликий дискомфорт напередодні чогось невизначеного: це страх невдачі в новій справі, страх відмови, втрати контролю, репутації, емоційного зв’язку. Якщо вони приймають невизначеність і ставляться до неї спокійно, це дуже корисно для здоров’я, гарного самопочуття і виживання загалом.

Страх і тривога, спричинені невизначеністю, погано позначаються на навчанні, поведінці та здоров’ї людини, особливо молодої, якщо її мозок тільки розвивається. Багато змін мозку адаптивні, вони дані нам еволюцією, щоб своєчасно виявити загрозу і відреагувати на неї. Наші гени не спрямовані на збереження нашого здоров’я або розвиток творчого потенціалу, вони запрограмовані тільки на те, щоб ми мали можливість народити наступне покоління.

Завдяки їм наш мозок реагує на психічну ентропію стресом, спричиняючи внутрішній розлад. Ми вже нездатні зосередитися на творчому процесі чи меті, яку поставили. Те саме відбувається, якщо не задовольняються фізіологічні потреби: якщо ми голодні, то нас хвилює лише добування їжі.

2

Прихильність може створювати різні форми невпевненості

Ми народжуємося безпорадними немовлятами, які повністю залежать від своїх батьків або опікунів. Батьки задовольняють основні фізіологічні потреби немовлят, і якщо вони відповідальні та люблячі, дитина починає розвивати в собі почуття безпеки.

Одночасно в неї формується емоційна прив’язаність до свого батька або опікуна, і дитина завдяки їй розвиває цікавість і бажання досліджувати довкілля. Система прив’язаності формується по-різному. Якщо батько або вихователь постійно перебуває поруч, проявляє увагу та турботу, дитина почуватиметься коханою, захищеною та впевненою в собі. Вона залюбки йтиме на контакт із людьми, гратиметься та досліджуватиме. Якщо батьки часто відлучаються, не приділяють немовляті достатньо часу та загалом нехтують ним, дитина турбуватиметься та намагатиметься зблизитися з батьками, уважно слідкуватиме, щоб її не залишали наодинці, та реагуватиме плачем, якщо це відбувається. Так буде доти, доки не встановиться комфортний для неї рівень прив’язаності.

Система прив’язаності починає формуватися починаючи з батьків і поступово розширюючись до друзів і партнерів. Ми намагаємося визначити, наскільки інші люди чутливі до наших потреб, у нас складаються уявлення про власні якості, про цінність любові та підтримки. У кожного є власна модель прив’язаності, що впливає на очікування, переконання та стосунки загалом.