1

У національних криз є багато спільного з особистими кризами

Порівняння національних криз з індивідуальними допомагає тому, хто не є професійним істориком, краще зрозуміти їхню природу. Як люди в кризовій ситуації часто отримують дружню допомогу, так і країни в кризі можуть розраховувати на допомогу союзників. Людина в кризі може взяти за зразок рішення іншої людини, яка вже пережила схожу ситуацію і знайшла з неї вихід. Люди, які подолали кризу, набувають сили та впевненості, те ж саме відбувається і з націями. Кризи особистості та кризи націй — не одне й те саме, вони мають виразні спільні риси. Індивід не живе у відриві від національної культури, вона чинить на нього вплив. Нації, що складаються з багатьох індивідів, розв’язують національні проблеми так, як окрема людина вирішувала б особисті.

Іноді кризи виникають унаслідок зовнішнього тиску. Якщо йдеться про особисту кризу, це може бути розлучення або смерть чоловіка, якщо про кризу нації, то напад ворогів. Іноді кризи розвиваються внаслідок внутрішнього тиску, такого, як хвороба окремої людини або громадянська війна. Щоби подолати будь-який тип тиску, потрібні вибіркові зміни, адже за кардинальних змін це буде вже не та людина й не та країна. Головне завдання для виходу з кризи — визначити, що потребує, а що не потребує змін. Водночас потрібно чесно оцінити свої здібності та цінності, визначити те, чого не потрібно змінювати за жодних обставин, щоб не поступитися своєю ідентичністю, а що змінити необхідно.

Незалежно від того, з якої причини трапилася криза — зовнішньої чи внутрішньої, вона завжди стає переломним моментом, поворотним пунктом, що кидає виклик колишній рівновазі. Вона вимагає створення нових методів подолання, і якщо вони виявляться успішними, криза вирішується. Насамперед потрібно визнати кризу, визнати, що проблема є. До цього моменту жодного прогресу бути не може. Коли людина визнає, що в неї є проблема, вона починає шукати шляхи її вирішення. Це ж справедливо й на рівні націй.

Крім визнання проблеми, необхідно прийняти за неї особисту відповідальність. Багато хто шукає причину своїх проблем у зовнішніх обставинах або неправильній поведінці інших людей. Але інших людей змінити неможливо. Щоби поведінка цих людей змінилася і зовнішні обставини стали іншими, потрібно змінити себе.

Після визнання проблеми та прийняття відповідальності потрібно вибудувати так званий паркан. Паркан допомагає відокремити те, що пішло не так, від того, що гаразд. Проблема залишається за парканом, відгороджена від решти життя. Якщо паркан не вибудувати, людина вважатиме, що криза захопила всі сторони її життя, і втратить волю до дії. За допомогою паркану вибудовуються вибіркові зміни: що потрібно змінити для виходу з кризи, а що треба залишити як є.

Люди, які переживають кризу, не повинні соромитися звернутися по допомогу до друзів або психологів. Друзі можуть надати емоційну та матеріальну підтримку, психологи — професійну. Багато хто намагається впоратися з кризою самотужки, самостійно, але це, як правило, не виходить, вони лише ускладнюють собі життя. У людей, які пройшли через подібну кризу, можна почерпнути модель поведінки, яка допомогла їм повернутися до нормального життя.

Для виходу з кризи потрібно неупереджено оцінювати свої сильні та слабкі сторони, навіть якщо це болісно. Дуже часто ми недооцінюємо одне й переоцінюємо інше, але доки не матимемо об’єктивної картини щодо власної особистості, нас заноситиме з однієї кризи в іншу.

Якщо людина вже коли-небудь переживала кризу, вона може перенести свій досвід у поточну ситуацію. Тоді вона розуміє, що для виходу з кризи необхідне терпіння, як би складно його не проявляти, і гнучкість, що допомагає адаптуватися до нових важких умов і не зламатися.

2

Для розвитку країни величезне значення має її географічне місце

Даймонд аналізує кризу у Фінляндії в 1930–1940-х роках. Тривалий час, з 1809 року, вона перебувала під контролем Російської імперії, а до того нею керувала Швеція.

Майже все XIX століття Фінляндія хоч і вважалася частиною Росії, але мала власний парламент, велику автономію, свою валюту й адміністрацію. Так тривало до воцаріння Миколи II, який призначив губернатором Фінляндії вкрай невдалого чиновника, на прізвище Бобриков, який не розумів місцевого населення і не шукав із ним спільної мови. Водночас фіни вперше відчули себе пригнобленими, тож після закінчення Першої світової війни та революції 1917 року Фінляндія проголосила себе незалежною. У ній теж почалася Громадянська війна між прихильниками комунізму, так званими червоними фінами, і консерваторами — білими фінами. Це призвело до численних жертв з обох сторін, хоча червоні постраждали більше, після того, як влада залишилася за білими.

Ворогуючі сторони досить швидко примирилися, але Фінляндія, у якій було проголошено ліберальну капіталістичну демократію, побоювалася загрози з боку Радянського Союзу, її найближчого сусіда. Цей страх посилювали й радянські чистки 1930-х років, й активне будівництво залізничних гілок у безпосередній близькості від кордону. Тож Фінляндія зайнялася зміцненням армії та оборонних споруд під командуванням колишнього генерала царської армії Карла Маннергейма.

У 1939 році СРСР, побоюючись нападу Німеччини, після укладення пакту Молотова — Ріббентропа отримав невеликий запас часу на підготовку до війни. Він зажадав присутності радянських військових баз на території Латвії, Литви та Естонії та право транзиту військ на ці бази. Прибалтійські республіки були занадто малі, щоб щось заперечити на цю вимогу, і бази були розміщені. Після цього 1940 року Прибалтійські республіки були анексовані. Фінляндію ж попросили відсунути радянсько-фінський кордон у Карелії якомога далі від Ленінграда. Крім цього, СРСР збирався побудувати військову базу неподалік від Гельсінкі та просив поступитися йому кількома невеликими островами.

У 1939 році почалися переговори. Маннергейм радив піти на всі вимоги СРСР, оскільки фінська армія слабка й не зможе протистояти радянській. Крім того, Маннергейм, як колишній генерал-лейтенант царської армії, розумів, що в цих вимог серйозні географічні причини. Але фіни рішуче відмовилися йти на компроміс і поступатися цими доволі скромними вимогами, побоюючись, що це тільки привід для вторгнення до Фінляндії з подальшою анексією. Вони вирішили піти на незначні та несуттєві поступки й відмовити за основними вимогами СРСР. Їм здавалося, що Сталін, можливо, блефує і насправді задовольниться меншим, вимагаючи більше. Але це був прорахунок. Крім того, фінський уряд був упевнений, що дружні країни захистять Фінляндію в разі нападу СРСР. Це був ще один прорахунок.

Фінські політики були впевнені, що армія зможе впевнено чинити опір вторгненню майже пів року, хоча Маннергейм запевняв їх, що це не так. СРСР, поставивши крапку в переговорах, напав на Фінляндію, і почалася так звана Зимова війна. СРСР атакував Фінляндію чотирма арміями чисельністю 500 тис. осіб. Фінська армія налічувала 120 тис. осіб. У СРСР були танки, літаки й артилерія, у Фінляндії було дуже мало зброї та боєприпасів. Солдатам наказували економити снаряди й патрони всіма силами та стріляти тільки тоді, коли противник досить близько. Фіни розуміли, що не можуть здобути перемогу, але вирішили зробити перемогу СРСР якомога дорожчою, виснажливою і болючою. Тривалий опір давав час на отримання допомоги з боку і виснажував резерви СРСР.