1

В основі сенсу carpe diem лежить усвідомлення скінченності власного життя

Мало хто з нас думає про смерть, тим паче про власну. Однак для повного усвідомлення carpe diem потрібно розуміти ефемерність свого існування і думати про його кінцівку, як про щось природне. Одні народжуються зі здатністю усвідомлювати свою смертність, інші знаходять її, занурюючись у релігію. А декому потрібно прийти до цієї думки, щоби прокинутися та усвідомити всі життєві можливості, якими можна скористатися. Однак і людська психіка, і сучасне суспільство убезпечують нас від думок про смерть.

Рональд Дункан, англійський письменник, поет і драматург німецького походження, походив із родини австрійсько-німецьких аристократів і був витонченим інтелектуалом. Крім цього, він був страшенно допитливий і постійно шукав нових вражень. Закінчивши Кембридж, він продав свій одяг, купив натомість старе ганчір’я і вирушив шукати роботу у вугільній шахті. Там він повідомив, що вміє працювати з кіньми, й отримав роботу конюха, доглядаючи за шахтарськими поні на дні шахти.

Через місяць він відбув до Індії, в ашрам, де познайомився з Ґанді. Ідеї Ґанді надихнули його заснувати комуну в англійському Девонширі, на фермі, куди він запросив знайомих поетів і пацифістів. Але вони не вміли й не хотіли доглядати за коровами, і витівка швидко провалилася. Дункан продовжував свої експерименти. Він вирішив жити, втілюючи свої ідеї, а не просто просторікуючи про них. Про це він писав у своїй книзі «Всі люди — острови». У ній він зазначав, як гостро відчуває ефемерність життя, його стислість і обмеженість. Щоранку він дивувався, що ще живий. Для нього смерть була абсолютно реальною, але люди навколо, здавалося, і не підозрювали про це. Вони могли б півстоліття ходити до якогось офісу, щоб заробити гроші, не намагаючись побачити що-небудь ще й навіть не думаючи про це.

Смерть — єдина неминучість у людському житті, а тим часом ми абсолютно не думаємо про неї. Ми бездумно витрачаємо час на телевізор, соціальні мережі, роздивляємося фотографії котиків і товарів в інтернеті або читаємо плітки про знаменитостей. Є безліч талановитих людей, які померли молодими, які багато чого б віддали за зайвий день життя — і водночас стільки людей проводять свої дні даремно.

Сьогодні в більшості культур смерть відправлена на задвірки. У Середні віки стіни церков прикрашали фрески та скелети, що танцюють, людські черепи були частиною інтер’єру і прикрашали столи. Усе це означало memento mori, «пам’ятай про смерть» — нагадування про те, що можна померти будь-якої миті. Епідемії, дитяча смертність, нескінченні війни загрожували людині, і тому люди жили інтенсивно і пристрасно.

У сучасному суспільстві тема смерті табуйована. І не тільки смерті, а і старості: реклама зображує вічно молодих людей. Старих ховають якомога далі, у будинки для людей похилого віку, геть з очей геть, щоб вони не були присутні ні в житті, ні в думках. Помирають люди в лікарнях, щоб не лякати домівників — а колись більшість людей помирали вдома.

Є, щоправда, деякі культури, зокрема мексиканська, у якій смерть є частиною життя. У Мексиці проводяться щорічні фестивалі «День мертвих», коли сім’я проводить день і ніч біля могил близьких, а діти граються зі скелетиками з пап’є-маше та їдять печиво у формі кісток. Таке ж ставлення до смерті можна бачити на ірландських поминках і джазових похоронах у Новому Орлеані. Але в Австралії, де виріс Кржнарік, і де померла його мати, про померлу майже не говорили: розмови про смерть і публічне вираження горя були не прийняті.

Тим часом усвідомлення смерті допомагає нам замислитися про життя. Психотерапевти радять спеціальні вправи. Одна з них — уявити себе наприкінці свого життя і написати свій власний некролог (або два: ідеальний і реальний). Інша вправа: уявити хвалебні промови на власному похороні. Найпростіше: намалювати пряму лінію на аркуші паперу. На одному кінці — життя, на іншому — смерть. Потім вказати хрестиком крапку на лінії, що позначає час, у якому ви зараз перебуваєте. На цю лінію потрібно медитувати 5 хвилин.

Кржнарик пропонує уявити себе на званому обіді на тому світі. За столом сидять усі варіації вас: працьовита, ледача, смілива, питуща, мрійлива та інші. Одні вам подобаються, інші дратують. З ким би вам хотілося спілкуватися, а кого — уникнути? Яким із них ви воліли б стати?

2

Суспільство споживання спотворило і спростило девіз Carpe diem, як філософію життя

«Лови момент» — вельми популярна фраза. До її початкової латинської форми приєдналися сучасні еквіваленти на кшталт YOLO («you only live once», або «живеш лише раз»), цитата з пісні «The Motto» канадського репера Дрейка, що стала мемом і хештегом у соціальних мережах. Слова Carpe diem де тільки не використовуються, але все ж їх вживають у спотвореному сенсі.

Carpe diem іноді розуміють як планування часу, успішний тайм-менеджмент. Люди розписують свій час на тиждень наперед, не даючи змогу втрутитися жодній спонтанності.

Вони постійно стривожені та напружені, поспішаючи на нескінченні зустрічі та роздивляючись свої смартфони. Одного разу Кржнарік провів експеримент, повернувшись із Бразилії, де люди могли спонтанно заспівати, почати танцювати чи влаштувати вечірку серед робочого тижня — просто так. Він спробував прийти до знайомих у гості без запрошення, або покликати їх на концерт, або просто прогулятися в парку. Усі його спроби спонтанності зазнали невдачі: у всіх були плани, розписані далеко вперед.

Але ж колись життя в Європі було таким же спонтанним і вільним, як у Бразилії. Європа, щоправда, у ту пору була середньовічною і доіндустріальною. Свята врожаю, дні святих, сільські ярмарки містили пісні й танці, ігри та веселощі, лялькові театри та карнавали. У Середньовіччі люди танцювали скрізь, зокрема на кладовищах. Ще в XVII столітті робітники завжди відпочивали в понеділок і намагалися використати відпочинок від важкої роботи для веселощів і радості.

На ці веселощі та життєлюбство погано подіяв пуританський аскетизм. Церква скасувала свята й карнавали, а слідом за цим на державному рівні ввели закони про заборону ярмарків, танців і театру.