Дослідження мозку стали вагомими аргументами проти дуалізму душі й тіла

Рене Декарт, філософ, який жив у XVII столітті, вказував, що всі наші уявлення про фізичний світ можуть піддаватися сумніву, проте одна річ безсумнівна: наше існування як мислездатних істот. Його знамените твердження «Я мислю, отже, я існую» підкреслює, що ми не можемо сумніватися в нашому існуванні як мислездатних сутностей. Декарт дійшов висновку, що розум і тіло є різними субстанціями. Він стверджував, що розум може існувати незалежно від тіла і представив аргументи на користь дуалізму. У французьких королівських садах він спостерігав автомати, що приводяться в дію гідравлічною силою. Декарт зробив висновок, що люди, на відміну від автоматів, виявляють непередбачуваність і здійснюють вольові дії, які недоступні машинам. Люди мають душу, розум, що виходять за рамки фізичного. Цей поділ між розумом і тілом узгоджується із загальними інтуїтивними уявленнями більшості людей про себе. Дуалізм — це концепція, поширена в багатьох релігіях і філософських системах. Уявлення про те, що ми не ідентичні своїм тілам, а радше мешкаємо в них, поширене в літературі та міфології. Прикладами можуть слугувати повість Франца Кафки «Перетворення», у якій Грегор Замза стає комахою, але зберігає свідомість людини, а також історії про одержимість, обмін тілами та привидів.

Одним із важливих наслідків дуалізму є можливість загробного життя — душа може пережити руйнування тіла. Навпаки, матеріалізм пов’язує виживання людини з долею фізичного тіла, що робить його досить похмурою доктриною. Однак є вагомі причини, чому сучасні психологи схиляються до матеріалізму.

В історію неврології назавжди увійшов випадок, що стався 13 вересня 1848 року з Фінеасом Гейджем, працівником із бригади залізничників у Кавендіші, штат Вермонт. Під час підготовки земляного полотна під залізничні колії стався вибух, унаслідок якого голову Гейджа пронизав залізний лом, увійшовши в череп через ліву очну ямку. Попри тяжкість отриманих травм, Гейдж не тільки вижив, а й, здавалося, одужував; він міг бачити, розуміти мову й говорити. Однак у його особистості відбулися радикальні зміни. З працьовитої та здібної людини він перетворився на імпульсивну та грубу. Лікар Гейджа описував його як дитину з тваринними пристрастями сильного чоловіка. Історія Фінеаса Гейджа слугує яскравим прикладом, як ушкодження головного мозку, зокрема лобової частки, впливає на характер і поведінку людини.

Інший примітний випадок був описаний нейробіологом Олівером Саксом у статті під назвою «Останній хіпі». Грег Ф., бунтівний молодий чоловік, який приєднався до храму кришнаїтів, поступово почав втрачати зір. Храм розглядав його сліпоту як духовну подію, називаючи його «просвітленим» і пророкуючи перетворення на святого. Коли через чотири роки батькам Грега дали змогу провідати сина, вони побачили людину, яка кардинально змінилася. Він погладшав, облисів і постійно посміхався відсутньою посмішкою. Він дивно поводився, ніби втративши глибокі емоції, його мова здавалася безглуздою. Медичне обстеження показало, що в Ґреґа пухлина головного мозку розміром з апельсин, яка зруйнувала ділянки мозку, відповідальні за зір, поширившись на лобову і скроневу частки. Хоча пухлину видалили, пошкодження було незворотним. Грег осліп, втратив пам’ять і здатність відчувати нормальні емоції.

Фінеас Гейдж, Грег Ф. і безліч інших випадків ілюструють концепцію, відому як «Дивовижна гіпотеза», сформульовану лауреатом Нобелівської премії Френсісом Кріком: людські думки, емоції та ідентичність є результатом поведінки нервових клітин і пов’язаних із ними молекул. Ця ідея зводить складні людські переживання до роботи мозку. Вплив хвороб, хімічних речовин і травм на свідомість і здатність мислити узгоджується з матеріалістичною позицією. Мислення — це результат взаємодії нейронів за допомогою нейромедіаторів у головному мозку. Людський мозок містить близько вісімдесяти шести мільярдів нейронів, кожен із яких з’єднаний із десятками тисяч інших нейронів, утворюючи сотні трильйонів зв’язків. Речовини, що взаємодіють із системами нейромедіаторів, можуть лікувати хвороби, посилювати задоволення, покращувати концентрацію уваги або, навпаки, пригнічувати функції деяких нейронів, спричиняючи, наприклад, параліч.

Мозок не є однорідною масою, а складається з окремих частин, які називаються зонами, системами, модулями. Поль Брока 1861 року описав пацієнта з ушкодженням частини лобової частки (нині відомої як зона Брока). Через травму пацієнт не міг нормально говорити, але розумів мову. Карл Верніке пізніше виявив у пацієнта інший мовленнєвий розлад, пов’язаний із пошкодженням ділянки в скроневій частці. Її пошкодження порушувало розуміння мови: пацієнти продовжували швидко говорити, але їхня мова здавалася безглуздою.

Сучасна нейробіологія дала змогу спостерігати за активністю мозку, виявити, які ділянки мозку активні, коли людина думає про різні предмети. Хоча деякі сучасні філософи захищають м’які форми дуалізму, лише далеко не всі підтримують сильний субстанціональний дуалізм, про який говорив Декарт, коли розум розглядається як принципово відмінна від тіла субстанція.

Попри успіхи в дослідженнях мозку, свідомість усе ще залишається загадкою

Нейробіологічні інструменти, такі як фМРТ, можуть продемонструвати кореляцію між специфічною діяльністю мозку та свідомими переживаннями. Однак залишається «важка проблема» свідомості, сформульована філософом Девідом Чалмерсом: як саме діяльність мозку призводить до виникнення свідомих переживань? Хоча ми знаємо, що фізичні процеси в мозку породжують такі відчуття, як біль або задоволення, механізм, що стоїть за цим, залишається загадкою. Деякі філософи стверджують, що свідомість може виникати з певних обчислювальних систем, незалежно від фізичного субстрату. З цієї точки зору свідомість може існувати в інших формах життя або машинах. Згідно із цією перспективою можливо завантажити свідомість на інший носій і в такий спосіб наблизитися до безсмертя. Інші вчені вважають, що свідомість — це біологічний феномен. З цієї точки зору спроба завантажити свідомість у машину не призведе до успіху, оскільки свідомість за своєю суттю пов’язана з фізичними процесами мозку.

Завдяки дослідженням мозку стало відомо, що наш розум схильний до «блукання», можна сказати, що ми не «вмикаємо» свідомість майже половину часу неспання. Цікаво, що люди повідомляють про менш приємні психічні стани під час блукання думок порівнюючи з моментами зосередженої уваги. Ще одне явище, пов’язане зі свідомою увагою — «ефект прожектора»: люди схильні переоцінювати ступінь уваги до власної персони з боку інших. Ця тенденція виникає через наш погляд від першої особи, коли ми добре усвідомлюємо свою зовнішність і дії, що змушує нас припускати, що інші думають про нас так само інтенсивно, як ми про себе. Розуміння цього ефекту може дати надію людям, схильним до сором’язливості: оточення зазвичай або не помічає нашої незручності, або не надає їй значення. Коли люди розмірковують про своє життя, більшість їхнього жалю зосереджена на втрачених можливостях, викликаних страхом здатися дурними в очах інших. Усвідомлення того, що люди, як правило, стурбовані своїми, а не нашими проблемами, може принести полегшення.