Ефективне навчання передбачає поглиблену практику

З грудня 2006 року автор почав відвідувати місця, що прославилися великою кількістю талановитих людей, щоб зрозуміти, у чому їхній секрет. Він побував на старому тенісному корті Москви, на футбольному полі в Сан-Паулу, у студії звукозапису Далласа, у зубожілій музичній академії Адирондака й на острівці в Карибському морі, де жителі схиблені на бейсболі. Здавалося, що в кожному із цих місць не було ідеальних умов для розвитку, швидше, навпаки. Але чомусь саме із цих місць виходила найбільша кількість талановитих людей.

Відвідуючи ці місця, Деніел Койл очікував побачити швидкість, міць і грацію. І частково його очікування виправдалися. Але була помітна й інша тенденція — ті, хто навчається, нерішуче зупинялися, озиралися, обмірковували кожен крок. Поспостерігавши за дітьми (і дорослими, які навчаються), автор зрозумів, що їх можна назвати наполегливими, сконцентрованими та зосередженими. Учні навмисно балансують на межі своїх можливостей і часто їх спіткають невдачі. Але саме невдачі підвищують майстерність. Чому?

Якщо нам щось легко дається, це не затримується в пам’яті. Але якщо ми зупиняємося, замислюємося, здогадуємося, як краще вчинити чи зробити, докладаємо зусилля, глибше аналізуємо, то це залишається в пам’яті надовго.

Уявіть, що ви перебуваєте на вечірці й не можете згадати ім’я знайомої людини. Якщо вам його підкажуть, то ви незабаром знову забудете його. Але якщо ви докладете трохи зусиль і самі згадаєте, то ім’я надійно закарбується у вашій пам’яті. І не тому, що ім’я цієї людини для вас дуже важливе, а тому, що ви замислилися і доклали зусиль.

Поглиблена практика ґрунтується на парадоксі: тренування на межі можливостей із частими помилками робить нас розумнішими. Якщо в процесі навчання чого-небудь ви змушені гальмувати й виправляти помилки, то ви стаєте швидшим, розумнішим, спритнішим, хоча самі цього й не усвідомлюєте. Усі люди хочуть діяти без зусиль, але для успішного навчання це не найкращий спосіб. Тільки реальна практика, а не сотня спостережень, здатна принести результат.

У 1934 році президент США Франклін Рузвельт зіткнувся з проблемою: багато американських пілотів гинули в аваріях, особливо за поганих погодних умов. Президент наказав розібратися в ситуації та зробити польоти безпечними.

У той час пілоти навчалися льотної справи в теорії, на землі. Інструктори брали їх із собою в небо, де курсанти дивилися, як літають фахівці, а самі ні до чого не доторкалися. Потім курсанти навчалися на невеликих літаках із короткими крилами та сподівалися на удачу. На ранніх стадіях навчання нещасні випадки зі смертельними наслідками сягали 25 %.

Розв’язати проблему допоміг Едвін Альберт Лінк-молодший, син майстра з виготовлення фортепіано та органів. У 16 років він захопився авіацією і вирішив брати уроки керування літаком. Його брали із собою в кабіну, але, що здивувало Лінка — йому жодного разу ні до чого не дали доторкнутися. Він не розумів, як повинен навчитися літати, тільки дивлячись на інших. І тоді Лінку-молодшому спала на думку ідея поліпшити методику навчання пілотів за допомогою наземного тренажера.

Він спорудив агрегат розміром із ванну з гофрованих труб і пневматичних помп. Цей агрегат імітував кабіну літака, мав короткі крила, невеликий хвіст, приладову панель та електричний мотор. Пристрій хитався і крутився залежно від дій пілота й міг імітувати політ у туман і шторм.

Однак такий пристрій не вразив ані інструкторів льотних шкіл, ані викладачів військової академії. Усі вважали винахід дитячою іграшкою. Але коли Рузвельт дав завдання знайти спосіб зменшити аварії, про Лінка-молодшого згадали й запросили продемонструвати апарат. Того дня, коли він мав прилетіти, була сильна хмарність, туман із нульовою видимістю, вітер і дощ. Ніхто не вірив, що в таких умовах можна без проблем посадити літак. Але Лінк посадив літак, орієнтуючись за приладами, чим усіх дуже здивував. Офіцери усвідомили потенціал винаходу й замовили партію. Завдяки тренажеру під час Другої світової війни тисячі пілотів змогли швидше й безпечніше навчитися льотної справи. Пілоти тренувалися поглиблено: зупинялися, думали, вчилися на помилках. Вони постійно «злітали» і «приземлялися», вчилися літати за приладами. І водночас не ризикували життям.

Поглиблена практика дуже корисна для навчання різних професій, але особливо — для навчання небезпечних.

Таку ж поглиблену практику автор помітив у Сан-Паулу, спостерігаючи за тим, як бразильські діти вчаться гри у футбол. Вони відпрацьовували техніку в невеликих приміщеннях і змушені були торкатися м’яча в 6 разів частіше, ніж діти, які навчаються звичайного футболу. Самі того не усвідомлюючи, вони навчалися набагато швидше.

Мієлін відіграє величезну роль у розвитку талантів

Користь поглибленої практики підтверджується неврологічними дослідженнями. Раніше вважалося, що основну роль у процесі навчання відіграють нервові клітини мозку — нейрони й зв’язки між ними — синапси. Нейрони та синапси й зараз вважаються важливими, але на початку 2000-х років було виявлено, що в набутті нових навичок надзвичайно важливу роль відіграє ізолювальна оболонка нервових клітин.

Кожна наша думка, кожен наш рух, кожна дія являють собою електричні сигнали, що йдуть по контуру нервових волокон. Цей контур волокон — мієлін — підсилює і прискорює сигнали, підвищуючи точність передачі. Що більше й частіше ми повторюємо щось, то товщим стає шар мієліну, а отже, оптимізується робота нервового шляху, швидше й чіткіше формується навичка.

Підвищена кількість мієліну в певних частинах мозку дає змогу оптимізувати роботу нервових ланцюгів. Тож можна сказати, що майстерність — це вироблюваний мієлін навколо нервових шляхів у відповідь на проходження певних сигналів. Автор пише, що історія талантів і навичок — це історія мієліну. Постійно практикуючись, виправляючи помилки, пробуючи робити щось знову і знову, люди виробляють шари мієліну. Що товща мієлінова оболонка, то швидше проходять сигнали та імпульси, а отже, то краще діє людина.