Сім’я завжди дуже багато значила для Річарда

Батьки не тільки в усьому підтримували сина, а й намагалися розвинути та зміцнити його незалежний характер і заохочували постійне бажання Річарда випробовувати себе.

Дитинство Річарда було безнапасним, але він ріс зовсім не в тепличних умовах. Батьки постійно ставили складні завдання перед своїми трьома дітьми.

Мама хотіла, щоб вони виросли самостійними, тож постійно створювала ситуації, коли діти мали ухвалити рішення і знайти вихід.

Так, коли Річарду було 4 роки, вона зупинила машину за кілька миль від будинку і змусила його шукати дорогу через поля.

Іншим разом, темним січневим ранком мати рано розбудила його, дала кілька бутербродів і відправила на велосипеді до родичів. Річарду було 12 років і треба було проїхати 50 миль. Мати хотіла, щоб син навчився витримки та здатності орієнтуватися. Коли гордий Річард повернувся додому, мати спокійно відправила його до вікарія порубати колоди.

Мати Бренсона вважала, що кожну хвилину всі мають бути зайняті. Якщо в когось не було справи, вона тут же знаходила йому роботу. Може, тому дорослий Річард теж не міг сидіти склавши руки й постійно вигадував нові й нові напрями бізнесу.

Активність і певна частка божевілля була в цього сімейства в крові: його бабуся по матері прожила до 99 років. У віці 89 років вона стала найстарішою людиною у Великій Британії, яка склала складний іспит із латиноамериканських танців, а в 90 років — найстарішою людиною, яка закотила кулю в лузу під час гри в гольф. Незадовго до своєї смерті вона здійснила навколосвітню подорож.

Тітка Річарда, взявши близько до серця те, що уельські гірські вівці опинилися на межі вимирання, купила кілька таких чорних овець, розвела велике стадо й зареєструвала свою компанію. Незабаром усі літні жінки села в’язали із чорної вовни хустки та светри. А коли племінник створив студію звукозапису, вона зателефонувала йому і сказала, що одна з овечок почала співати, чи не міг би він приїхати й записати це. Пісня, звісно, була «Be, be, black sheep». І того ж дня натовп звукооператорів із пересувною студією вирушив записувати овечку. Зібрали цілий ансамбль з овець, качок і курей. Сингл піднявся в чартах до 4 місця!

Усі складні завдання, які ставила перед дітьми мати, були спрямовані більше на фізичний розвиток, ніж на інтелектуальний.

Автор згадує, як навчився плавати: він посперечався з тіткою, якщо під час відпочинку на морі він навчиться плавати, вона дасть йому гроші. Річарду було 4–5 років, у нього ніяк не виходило. Усі сіли в машину й поїхали додому, але дорогою побачили річку. Річард попросив зупинитися, роздягнувся і з розбігу стрибнув. Спочатку він нервував і тонув, але потім намацав камінь, заспокоївся і несподівано поплив. Сім’я аплодувала, і після свого запливу Річард одержав від тітоньки заслужені гроші.

Може здатися, що сім’я знущалася з дитини й зовсім не берегла її. Насправді коли Річард вийшов із річки, він побачив, що батько стояв абсолютно мокрий: він стрибнув за сином і з невеликої відстані спостерігав, готовий кинутися на допомогу в будь-яку секунду.

Батьки не тряслися над дітьми, заохочували ризик і цілеспрямованість, водночас завжди були поруч, готові допомогти. Бренсон писав, що всі члени сім’ї були дружні, готові прийти один одному на допомогу в будь-яку хвилину. Так було в його дитинстві, так було й коли всі діти виросли. Батьки завжди ставилися до дітей як до рівних і поважали їхню думку.

Тоді ж у дитинстві Річард познайомився зі своїм найкращим другом Ніком. Вони завжди все робили разом до 8 років, поки їх не відправили в різні інтернати. Але дружба, попри відстань, не згасла і хлопці протягом довгих років були партнерами по бізнесу. На відміну від тих, хто вважає, що не варто вести бізнес із друзями, Бренсон, навпаки, вважав за краще працювати в компанії друзів і знайомих.

Бренсон був учнем, який відставав, але енергійність і заповзятливість допомогла йому виділитися серед інших

В інтернаті в Річарда виникли великі проблеми: у нього була короткозорість, і він страждав на дислексію. Попри те що він сидів на передніх партах, він мало що бачив. Тільки через кілька семестрів здогадалися перевірити зір і виписати окуляри. Але навіть коли він побачив літери та цифри, вони однаково нічого для нього не значили. У ті часи про дислексію мало що знали, вона була проблемою того, хто на неї страждав. Таку дитину вважали одночасно й дурною, і ледачою, і за це регулярно били.

Сам автор вважає, що проблеми з дислексією розвинули в ньому інтуїцію: коли хтось надсилав йому ділову пропозицію, перш ніж зупинитися на цифрах і фактах, у нього виникав образ викладеного на папері. Так, завдяки образам та інтуїції, він ухвалив багато правильних рішень.

Незабаром Річард зрозумів, що уникнути покарання можна завдяки спорту. У закритих англійських приватних навчальних закладах високі показники в спорті робили дитину героєм. Старші хлопчики не задирали, вчителі не «валили». Тож Річард намагався досягти успіху в спорті: він став капітаном команд із регбі, футболу та крикету. Потім ще зайнявся стрибками в довжину.

Але у 12 років під час одного з матчів із футболу Бренсон пошкодив хрящ правого коліна, і зі спортом було покінчено. Знову з навчанням виникли проблеми і його перевели в школу, яка спеціально натаскує учнів до іспиту. Тут теж не скупилися на покарання, задня частина його тіла була синьо-чорного кольору, тому що карали не тільки за навчання, а й за недотримання всіляких правил, які волелюбний Річард не особливо поважав.

Але довго в цій школі він не пробув, бо завів роман із директорською донькою. Звісно, його вигнали. Річарда відправили в іншу приватну школу, де теж була дідівщина й суворі правила. Оскільки спорт був для нього закритий, він почав писати в шкільну газету, брати участь у письменницьких конкурсах і навіть здобув приз.

Ще в тринадцятирічному віці Річард почав вигадувати, як заробити гроші. Батьки його в цьому підтримали.