Перед людством завжди стоїть проблема екзистенціальної загрози

Для кожної людини, як довго б вона не жила, смерть неминуча. Але чи неминуча вона для людського роду? Більшість релігій, як і багато наукових течій, схиляються до ідеї приреченості людства. Чи так це насправді? Якщо й так, то цей кінець визначений зовсім не метафізичними причинами.

Люди, як правило, не замислюються ні про власну неминучу приреченість, ні тим більше про загальну. Тим часом у Середні віки ставлення до смерті було зовсім іншим. Вона була всюди, якщо людина доживала до 60 років, це вважалося великою удачею.

У середньовічному суспільстві й до XVII століття смерть була явищем буденним, супроводжуваним соціальними обрядами, так само як народження або шлюб. Похоронні та жалобні обряди приносили полегшення скорботним. Про смерть відкрито говорили й писали. Художник Сальвадор Роза на картині «Крихкість людського життя» зобразив жінку з немовлям на колінах. Немовля виводить пензликом слова на сувої: «Зачаття — гріх. Народження — біль. Життя — тяжка праця. Смерть — неминучість». Чума, що вирувала в Неаполі, забрала всіх близьких художника, зокрема подругу й маленького сина, зображених на картині.

Поступово, починаючи з XVII століття, ставлення до смерті стало змінюватися: живі намагалися дистанціюватися від мертвих. Спочатку смерть почали романтизувати в літературі, описуючи красиве вмирання, яке не мало нічого спільного з реальністю. Багато хто заперечує смерть як кінець життя, — зі смертю для безсмертної душі нічого не закінчується.

У США в XX столітті дієслово «померти» стали підміняти іншими — «піти», «залишити», «покинути» та іншими, що добре відображено в злій сатирі Івліна Во «Незабутня». Але хоч би як суспільство намагалося заплющити очі на неминучість смерті, у всьому світі щороку помирає приблизно 60 мільйонів людей, а на день у середньому — майже 160 тисяч, що становить населення невеликого міста. Усі люди смертні, і хоча пошуки безсмертя тривають, воно все ще залишається мрією. Але зі смертю певної людини рід людський досі не переривався. Однак так буде не завжди.

Перші людиноподібні мавпи з’явилися приблизно 6 мільйонів років тому внаслідок генетичної мутації. Homo Sapiens виник від 100 до 200 тисяч років тому, став домінантним людським видом 30 тисяч років тому й поширився планетою 13 тисяч років тому. Поки що все складалося для нас сприятливо, але це не може тривати нескінченно, — адже на сьогодні вимерло майже 99,9 відсотка видів, які коли-небудь жили на Землі.

Клімат змінюється, яскравість сонця зростає, що погано позначається на атмосфері Землі. Можливо, через який-небудь мільярд років Земля остаточно стане непридатною для проживання. І якщо ми не зможемо переселитися на якусь відповідну для життя планету, то наш час закінчиться.

У багатьох релігіях ця подія відома під назвою Судного дня, або кінця світу. Його періодично очікували в різні дати, але поки що нічого подібного не сталося. Науці теж притаманні апокаліптичні настрої. Після першого атомного вибуху в Нью-Мексико Роберт Оппегеймер процитував Бхагавадгіту — він сказав, що став смертю, руйнівником світів. Учені створили Годинник Судного дня, де опівніч означає ядерний Армагеддон. Двічі на рік він збирається і вирішує, на скільки хвилин або секунд людство наблизилося до згубної межі. Щоправда, його надійність залишається під питанням.

Катастрофи часто набувають різних форм. Якщо порівнювати COVID-19 з іспанським грипом 1918–1919 років, то виявиться, що «іспанка» була в десятки разів смертоноснішою. Але для міст, які найбільше постраждали, COVID-19 був таким самим, як «іспанка», якщо не гіршим. На початку 2020 року Лондон зазнав від COVID-19 таких самих втрат, як після німецьких бомбардувань у другій половині 1944 року. І в тому, і в іншому випадку уряду довелося вирішувати одночасно і проблему захисту людей, і проблему функціонування міста. Надлишкова смертність може набувати різних форм, але водночас створювати аналогічні проблеми.

Якщо комусь і вдається передбачити катастрофу, до нього,зазвичай не прислухаються

Катастрофи неможливо передбачити з точністю до дня або хоча б року, хоча є люди, які краще за інших здатні розгледіти знаки майбутньої біди. Є безліч теорій циклічності катастроф, які нібито відбуваються в певні періоди, але поки що вони не знайшли підтвердження.

І на Заході, і на Сході циклічні теорії історії завжди були популярними. Італійський філософ та історик Джамбаттіста Віко вважав, що цивілізація пройшла через цикл трьох епох: божественної, героїчної та людської. Сприяла цьому релігія. Вона олюднила напівдиких людей, створила соціальні інститути та спільноти. Божественна, героїчна й людська епохи слідують одна за одною в різних народів і періодично повторюються.

Проводячи економічний аналіз суспільства, Адам Сміт теж мав на увазі циклічний історичний процес. Він склався не випадково, а з волі провидіння, «невидимої руки», яка змушувала людей діяти в спільних інтересах, навіть переслідуючи власні егоїстичні цілі. Томас Мальтус вважав, що з певною циклічністю запаси продовольства стають дефіцитом для населення,  що росте, цикли «пороку» чергуються із циклами голоду. Більш сучасні прихильники циклічності захоплюються кліодинамікою, тобто побудовою математичних моделей циклічних процесів. Це моделі постійних, «вікових» соціально-демографічних циклів.

Інші пов’язують політичні потрясіння, зокрема арабські революції 2010–2012 років, зі зростанням чисельності молоді, яке перевищило 45 відсотків населення. Саме по собі це зростання було б безпечним, якби його не доповнювали низьке економічне зростання, відсутність прав і свобод, автократична держава та доступність вищої освіти.