1

Війна розтліває душу, коли сприймається як гра

Коли почалася Перша світова війна, Гаффнеру було 7 років. Спочатку він погано розумів, що відбувається, але поступово засвоїв пропагандистські штампи, коли почав читати газети. У них йшлося про російське варварство, англійську заздрість і французьку жагу до реваншу. Він розглядав мапу битв, знав напам’ять імена всіх полководців і напружено стежив за розвитком подій. Для нього це була цікава, захоплива гра, яка робила життя набагато насиченішим.

Сім’я Гаффнера зовсім не поділяла ні пропагандистських гасел, ні мілітаристського чаду. Його батько, великий прусський чиновник, був патріотом і бажав своїй батьківщині добра, але не схвалював війну й не поділяв ентузіазму багатьох своїх співгромадян. Переконаний ліберал, він вважав, що війни в Європі давно пішли в минуле, у всякому разі, у XX столітті їх бути не повинно. Іноді хлопчик чув від батька саркастичні фрази щодо війни, і вони неприємно його вражали. Він не був, як більшість дітей, заражений військовими настроями у власній родині. Здавалося, ними було просякнуте саме повітря. Це було відчуття єдності нації, коли всі думали як один, і на дитину це справляло величезне враження. Уже дорослим він усвідомив, що німецькому народу було властиво впадати в масові психози.

Для німецьких дітей ця війна була чимось казковим, якоюсь захопливою грою: адже безпосередньо на Берлін бомби не падали. Багатьом знайомим родини Гаффнерів приходили похоронки, але діти легко звикають до чиєїсь відсутності. Поверталися з фронту поранені, і хлопчикові здавалося, що вони виглядають як герої, і він потай їм заздрив. Так, гірше стало з їжею і грошима, але багато хто не звертав на це уваги. Німці були як футбольні вболівальники, які повністю зосередилися на перемозі улюбленої команди, забувши про все. Водночас у маленького Гаффнера не було ненависті до французів, англійців чи росіян, він просто бажав їхнього програшу. Він і його товариші постійно стежили за зведеннями з фронту, — це було частиною гри, що оживляла їхнє монотонне життя. І ця гра наркотизувала, одурювала, не відпускала від себе.

Гаффнер порівнював душу натовпу з дитячою душею. Його особисті переживання звучали в унісон переживанням більшої частини німецького народу, для якого війна теж була захопливою грою. Вона дарувала сильніші емоції та глибші переживання, ніж мир. Саме в цьому захопленні війною закладено коріння нацизму.

Характерно, що той, хто справді воював і бачив виворіт цієї гри, не бачив у ній нічого доброго. Учорашні фронтовики в більшості своїй не прийняли нацизм. Звичайно, були й винятки. Одні, вічні солдати, вважали війну сенсом і єдино можливою формою життя — таким був Герінг. Інші, вічні невдахи, впивалися руйнуваннями та смертю — так вони мстилися життю, у якому для них колись не знайшлося гідного місця. Таким був Гітлер. Але загалом поколінням справжніх нацистів були люди, які не воювали, народжені між 1900 і 1910 роком, знайомі з війною тільки за газетними зведеннями, які сприймали її як гру.

Маленький Гаффнер, як і мільйони німців, добре уявляв собі, якою буде остаточна перемога, але набагато гірше — яким буде життя без війни, без цієї гри.

2

Зерна нацизму визрівали в нескінченних політичних потрясіннях

У такому радісному угарі громадяни Німеччини жили до 1918 року, коли раптово прийшло усвідомлення, що їхня країна програє у війні. Чисельна перевага супротивника, голод усередині країни погано позначалися на бойовому дусі солдатів, зростало й роздратування проти режиму, який втягнув країну в безнадійну справу.

У листопаді 1918 року війна закінчилася, і для Німеччини, хоч і тієї, що програла, досить безнапасно: багато фронтовиків повернулися додому, до своїх родин, живими, хоч і не завжди неушкодженими. Але жодної радості в народі не було: кінець війни асоціювався з поразкою, кінцем прекрасної гри, безглуздими жертвами та поневіряннями.

У листопаді 1918 року кайзер Вільгельм зрікся престолу. Цьому передував бунт військових моряків у Кілі, які відмовилися йти в атаку на британський флот, що переважав їх. Спроба придушити бунт призвела до революції в усій країні, у якій брали участь солдати, матроси та робітники.

Революція була куди більш нудною, ніж війна. Щоправда, постріли тепер було чути в самому Берліні, коли протиборчі групи революціонерів не могли домовитися між собою. Проте саме революція поставила у війні крапку. Зникли зведення з фронту, поступившись місцем повідомленню про те, що перемир’я підписано. Умови перемир’я викладалися в газетах так, ніби йшлося не про Німеччину, а про її ворогів. Для десятирічного Гаффнера це був шок. Весь його світ перевернувся. Тоді він уперше засумнівався у великій грі та її правилах, відчув, як з очей спадає пелена. Пізніше Гітлер згадував, що для нього це теж стало потрясінням, і він ухвалив рішення стати політиком, щоб Німеччина могла помститися за поразку в Першій світовій війні. Реакція 10-річної дитини була більш адекватною.

Після зречення кайзера в країні відбулася низка політичних потрясінь. В уряд увійшло мало справжніх революціонерів, та й ті слабо собі уявляли, чого хочуть. «Спартаківці»-комуністи намагалися створити республіку за образом і подобою СРСР, їм протистояв уряд соціал-демократів. Було вбито Карла Лібкнехта й Розу Люксембург (у зведенні новин значилося «під час спроби втечі»). Тоді ще подібним повідомленням вірили, але незабаром це стане евфемізмом розправи з політичними противниками. На вулицях ще довго точилися бої уряду з революційними загонами, з якими билися «добровольчі корпуси», так званий фрайкор, урядові війська, що розправилися з комуністами та їхніми короткочасними республіками — Баварською та Бременською. Фрайкор діяв успішно в перші повоєнні роки, але йому в ту пору не вистачало теорії. Пізніше Гітлер заповнив цю прогалину.

Трамваї в Німеччині не ходили, електрики не було, не було й розуміння, хто в цьому винен. Суспільство роздирали протиріччя: одні співчували революціонерам, інші їх ненавиділи. Автор вступив до антиспартаківської шкільної спілки, яка проголошувала боротьбу з революціонерами, заохочувала заняття спортом і політичну активність. Щоправда, вона звелася до побиття інших школярів, які висловлювали симпатії до революціонерів. Члени спілки активно займалися спортом, вважаючи, що поводяться патріотично й антиспартаківськи. Згодом Гаффнер назве цю спілку предтечею гітлер’югенду.

Поступово стихли вуличні бої. Усі комуністичні загони було знищено, їхніх керівників убито, зброя була тільки у фрайкора. Але Німеччина залишилася республікою. Час від часу спалахували повстання і путчі, але їх придушували. Поступово шкільна спілка дедалі більше розчаровувалася в усіх політичних силах і одного чудового дня саморозпустилася. Хтось захопився театром, хтось пробував сили в письменництві, хтось зайнявся філателією. Але були й ті, хто залишився в політиці, як правило, найбрутальніші й нерозвинені хлопці. Вони знайшли собі місце в справжніх політичних організаціях на кшталт «Німецької національної спілки молоді», приносили в школу кастети й кийки та хвалилися участю в якихось нічних акціях. Їхнє ставлення до однокласників-євреїв стало відверто ворожим.

До уряду Веймарської республіки увійшов Вальтер Ратенау, спочатку як міністр відновлення республіки, потім як міністр закордонних справ. Він був блискучою особистістю, зумів підписати кілька вкрай вигідних для Німеччини міжнародних договорів і був надзвичайно популярний завдяки своєму інтелекту, культурі, чарівності. Його любили й ненавиділи — Ратенау був євреєм, хоча вважав себе німцем єврейського походження. Можливо, Німеччина за його правління розквітла б, але він недовго пробув в уряді: група молодиків із чергової політичної спілки розстріляла його прямо в машині. Крім жаху перед цим актом тероризму автора вразило, як легко робиться історія — руками безмозких гімназистів, озброєних пістолетами, які мають водійські посвідчення.

3

Люди, вибравшись з важких часів, часто не знаходять собі місця в спокійному мирному житті

Політичні потрясіння в Німеччині, що наклалися на післявоєнну розруху, призвели до неймовірної інфляції, яка зростала з кожним днем. Люди вже звикли до того, що ціни повільно, але вірно зростали з кожним роком. Але після чергових заворушень — Рурського конфлікту — німецька марка почала запаморочливе падіння. Долар коштував спочатку 20 тисяч марок, потім 40 тисяч, потім перевалив за десятки й сотні тисяч. Люди миттєво зубожіли: і ті, хто мав заощадження, і ті, хто нічого не зберігав або відкладав ледве зекономлені гроші. Так само стрімко стали зростати й ціни на продукти: те, що вранці коштувало 50 тисяч марок, до вечора перевалювало за 100 тисяч. Люди приносили додому зарплату за місяць, а через кілька днів на неї вже не можна було купити навіть пачку сигарет.

Люди почали скуповувати акції — так вдавалося хоч трохи викрутитися. Поступово акції почали приймати як оплату за продукти. Усі напружено стежили за їхнім курсом, який то падав, то підіймався. Літні й непрактичні люди не могли встежити за всіма цими фінансовими викрутасами, не вміли пристосуватися і гинули в прямому й переносному сенсі. Людям молодшим і кмітливим вдавалося не тільки вижити, а й розбагатіти. Це був час 20-річних директорів банків, які закочували розкішні вечірки й підтримували розорених батьків. Але навіть гроші багатіїв недовго зберігали свою цінність — і тому їх треба було витрачати якнайшвидше, поки вони бодай чогось варті. Молодь намагалася не гаяти часу дарма на залицяння і романтику, романи спалахували стрімко й так само швидко згасали. Кількість жебраків зростала з кожним днем, і нерідкі були випадки голодних смертей.

У родині Гаффнера батько отримував платню держслужбовця. Вона не давала померти з голоду завдяки особливій тактиці: наступного дня після зарплати сім’я йшла по продукти й на всі гроші їх закуповувала, так, що більше ні на що не залишалося, зате можна було не голодувати. На роботу батько ходив пішки за кілька кілометрів, у нього не було грошей на трамвай.

Сам Гаффнер, на той час 16-річний підліток, не особливо засмучувався. Час був дивний, але цікавий. До того ж він відкрив для себе світ книг і занурювався в нього з головою, забуваючи про все інше. Він уявляв себе героєм різних книжок, здебільшого розчарованих і злегка глузливих.

Тим часом долар перевалив спочатку за мільйон марок, потім за мільярд, потім за трильйон — і нарешті рейхсбанк узагалі припинив друкувати банкноти. Торгівля на кілька днів припинилася взагалі. Люди почали громити та грабувати магазини. Через заворушення уряд пішов у відставку, здавалося, що ось-ось країна зануриться в повну анархію. До розгублених людей, охоплених апокаліптичними настроями, кинулися всілякі рятівники (у Мюнхені це був Гітлер, який обіцяв «звільнення» країни від євреїв). Гітлер навіть організував путч в одній із пивних, але був зупинений загоном поліцаїв. Коли, здавалося б, країна летіла в пекло, а долар коштував трильйон марок, усе несподівано закінчилося. В обіг було випущено так звані рентні марки. У них була фіксована вартість — трильйон марок за долар, але вона перестала зростати. Долар коштував трильйон і завтра, і післязавтра, і через тиждень. У четвер можна було купити що-небудь на гроші, що залишилися з п’ятниці. Уряд очолив Густав Штреземан. Гітлер та інші рятівники Німеччини зникли з горизонту, припинилися путчі, нарешті можна було зітхнути спокійно. Поступово в обіг повернулися монетки — пфеніги, і на них можна було щось купити. Цей спокійний мирний період без потрясінь тривав з 1924 до 1929 року, поки зовнішньою політикою країни керував Штреземан. Політичні дискусії та сутички в Німеччині того часу майже припинилися. Здавалося б, саме час жити та радіти. Але тут Гаффнер зробив дивне відкриття: люди поняття не мали, що робити зі своїм мирним, вільним і незалежним приватним життям. Вони звикли черпати весь спектр емоцій, від відчаю до щастя, у суспільній сфері, навіть разом із війною, голодом, інфляцією та революціями. Коли життя стало мирним, без потрясінь, вони раптом відчули порожнечу й нудьгу. Спад соціальної напруги відчувався як втрата, а в голову почали приходити маячні ідеї. Так почувалися далеко не всі, але більшість. Решта намагалися займатися саморозвитком, шукали сенс у власному існуванні, розвивали свою особистість. Між цими групами утворилася тріщина, яка згодом розрослася в прірву між нацистами та не нацистами.

Здатність до особистого життя розвинена в німців гірше, ніж в інших народів. Француз обожнює вишукану кухню, здатний насолоджуватися сиром і вином, обожнює жінку й кохання. Англієць обробляє сад, облаштовує будинок, любить домашніх улюбленців і зайнятий всілякими хобі. У німців такі радощі притаманні тільки добре освіченим людям, які знаходять радість в інтелектуальній бесіді за гарним столом і вином. Дружба й сімейне життя для них не порожній звук. Але роки повоєнної розрухи, інфляції не тільки грошей, а й почуттів і людських стосунків не минули даром. Виросло покоління, байдуже до традицій і цінностей. Малоосвіченій молоді до того ж стало нудно, їхнє життя, яке раніше витрачалося на виживання, раптом за сприятливих умов стало порожнім. Вона тільки й чекала, хто розвіє цю нудьгу, покаже їй яскраве цікаве життя — і дочекалася Гітлера.

4

Крайня гидота притягує не менше, ніж розум та краса

Поки при владі залишався Штреземан, у Німеччині майже не кипіли політичні пристрасті. Берлін середини-кінця 1920-х років був доброзичливим космополітичним містом, де зібралися представники мало не всіх країн світу. Іноземці викликали доброзичливу цікавість, і вони охоче їхали до Німеччини — хто добровільно, хто після втечі з рідної країни, як росіяни.

Але Штреземан 1929 року раптово помер від інсульту, його змінив канцлер Брюнінг. Він прагнув якнайшвидше виплатити борги за репараціями та пропонував затягнути паски. Банки почали закриватися, збільшилося безробіття. За його правління було запроваджено валютний контроль, який сильно ускладнив закордонні поїздки, податок на виїзд із рейху, що перешкоджав еміграції, обмеження свободи преси та утиски парламенту. Усе це робилося нібито для захисту республіки. Брюнінга терпіли, вважаючи, що він заважає Гітлеру, який набирав силу, прорватися до влади.

У 1930 році на виборах до рейхстагу нацисти отримали 107 мандатів замість колишніх 14 і перетворилися на вагому політичну силу. Між прихильниками й противниками Гітлера раз у раз відбувалися сутички аж до вбивств. До цього Гітлер вселяв більшості швидше неприязнь, ніж страх, не кажучи вже про велику народну любов. Його вважали сумнівною фігурою, яка стала на чолі сміховинного «пивного путчу». Гаффнер у книзі припускає, що Гітлер навіть зовні був неприємний не тільки освіченим людям його кола, а й багатьом іншим із нормальною психікою. Його зализане волосся, патетичні верески, що переходять у крики, довгі промови із садистським або войовничим змістом. Навіть ті, хто із захопленням його вітав під час мітингів, навряд чи ризикнули б попросити в нього прикурити на темній вулиці. Секрет чарівності Гітлера крився саме в огиді: усе огидне, доведене до крайнощів, притягує і заворожує не менше, ніж усе прекрасне. Якби Гітлера під час його полум’яних промов схопив би за комір поліцай і оселив куди треба, це б нікого не здивувало, включно з його прихильниками. Але оскільки цього не сталося, він підіймався дедалі вище, привертав дедалі більше уваги та ставав дедалі божевільнішим. Його супротивників це приводило в заціпеніння і розгубленість, і момент, коли можна було зупинити його на ранній стадії, було втрачено.

Поступово це перетворилося на масовий гіпноз. Гітлер обіцяв усе й одразу всім розчарованим, тим, хто розорився, і в такий спосіб постійно поповнював число своїх прихильників. Програма його партії ґрунтувалася на демагогії, але в дечому він був цілком щирим: він обіцяв повернення до великої військової гри 1914–1918 року. Усі, хто хотів повторення цього психозу, були в захваті, проте ті, хто, подібно до автора, зумів його подолати й не бажав повторення гри, були в жаху. Але в них не було ні організатора, ні партії, вони нічого не могли протиставити темним силам, які рвалися до влади. Над усією країною ніби нависло жахливе нещастя, але водночас була слабка надія, що його вдасться уникнути. Країна була на межі громадянської війни: сутички та перестрілки прихильників і противників нацистів, «ніч довгих ножів», запеклі політичні дискусії. Кількість прихильників нацистів постійно зростала.

У 1932 році розвалився уряд Брюнінга. Потім почалася зміна міністрів, скасування конституції, розпуск і нове скликання рейхстагу. Нацисти постійно збирали мітинги, влаштовували теракти, з Гітлером почалися переговори: у новому уряді Папена-Шлейхера вважали, що якщо наділити його відповідальністю, давши владу, він поводитиметься розумно. Більшої дурості неможливо було уявити. Гітлер став спочатку віцеканцлером, потім канцлером, до моменту, коли в країні не залишилося ні конституції, ні правових гарантій, ні сил, здатних йому протистояти.

5

Якщо постійно відвертатися від зла, воно рано чи пізно візьме гору

Коли Гітлер став райхсканцлером, Гаффнер і його батько заспокоювали себе тим, що це ненадовго. Уряд із Гітлером на чолі хоча й може багато чого накоїти, але ж народ зуміє йому протистояти — той самий робітничий клас і комуністи, наприклад. Якщо на догоду Гітлеру почнеться мілітаристська й антисемітська політика, це відновить проти нього інші країни. Та й голосують за нього люди, які не мають власної думки, яким усе пояснює пропаганда. Щойно вони розчаруються в новому вожді, вони швидко розбіжаться. Щоправда, не зовсім зрозуміло, що буде після падіння такого уряду: можливо, до влади прийдуть комуністи, щоб узяти реванш за минулі поразки, і почнеться громадянська війна. Загалом більшість людей і далі жила своїм життям, і тільки газетні повідомлення інколи вселяли тривогу: нацисти майже відкрито, не боячись поліції, вбивали своїх політичних супротивників, рейхстаг було розпущено, міністром закордонних справ став видатний нацист Герінг. За його дорученням створили допоміжну поліцію зі штурмовиків, які завжди ставали на бік нацистів. Але на власні очі люди до 1933 року поки що не бачили нічого надзвичайного. Якщо не читати газети, то життя здавалося цілком нормальним.

На вулицях можна було побачити штурмовиків у коричневій формі, почути крики «хайль», але до цього вже звикли. Автор працював у Берлінському апеляційному суді, і все в ньому було як завжди, за винятком безглуздих наказів Герінга. Гітлер метав у євреїв громи та блискавки, але головним у суді залишався єврей, і його рішення виконувалися всім державним апаратом. Гаффнеру здавалося, що якщо життя тече як зазвичай, отже, нацизм неспроможний на нього вплинути, і над ним здобуто перемогу. Але він помилявся.

Люди вели нескінченні політичні суперечки — на роботі, у кафе, у себе вдома. Здавалося, неможливо сховатися від політики де б то не було. Аполітичне життя сприймалося як демонстрація.

Після підпалу рейхстагу для лівих партій була заборонена вся передвиборча агітація. Поліція мала право читати приватне листування, слухати телефонні розмови, у будь-який час і без ордерів проводити обшуки, конфіскації та арешти. Газети раптово почали писати в захоплено-патріотичному ключі про великого Гітлера, який врятував країну від комуністів, які нібито підпалили рейхстаг. У цю версію повірили всі. Усі чекали, що після такої заяви комуністи рушать в антинацистський похід, але цього не відбувалося. І якби вони зважилися на таке, то цілком могли б перемогти: у них були власні загони, вони могли б попросити підтримки з Москви. Однак вони вважали за краще промовчати й не діяли. Вони виявилися вівцями у вовчій шкурі: за їхніми піднятими у вітанні кулаками не стояло нічого.

Підпал став для Гітлера приводом для розправи над противниками. Штурмові загони вдиралися в будинки соціал-демократів, тягли їх у катівні підвали або вбивали на місці. Вони не прагнули приховати сліди своїх злочинів: їхньою метою було залякати населення, яке, звісно, жахнулося. Люди намагалися не говорити зайвого, щоб із ними не вчинили так само.

Але людей не тільки залякували: їхню увагу відвертали нескінченними парадами й святами, національними урочистостями та маршами. На вулицях спалахували феєрверки, грали оркестри, лунав барабанний бій, з репродукторів кричав Гітлер. Спочатку в цих святах брали участь зі страху, потім звикли, і багато хто став приходити добровільно, вселивши собі, що їм це подобається. Комуністи махнули на все рукою і зосередилися на тому, щоб вчасно відправити за кордон своїх вождів. Соціал-демократи за кожної зручної нагоди наголошували на своїй лояльності до нацистів, як і центристи, і крайні праві. Не було нікого, хто чинив опір нацизму, хоча багато хто мав у своєму розпорядженні власні загони. Так зі слабкості його ворогів народився Третій рейх. Гаффнер також вважає виною тому, що трапилося те, що німцям бракувало внутрішнього стрижня, такої твердої системи переконань, яку неможливо зломити страхом. У момент, коли будь-яка інша нація повинна була зібрати волю в кулак і чинити опір до кінця, німці занурилися в розгубленість і заціпеніння. Багатомільйонний народ був готовий на що завгодно.

Гаффнер тим часом не піддався загальному гіпнозу. Він зустрічався з дівчиною-єврейкою, дружив із євреями та спілкувався з ними, попри зростання антисемітизму. Замість того щоб засудити й відкинути антисемітизм, німці почали міркувати про те, чи всі євреї такі погані, чи все ж таки  треба зробити для когось виняток. Невдовзі більшість дійшла висновку, що євреї хитрістю пролізли до найпрестижніших професій на кшталт лікарів, адвокатів, журналістів, комерсантів. Виявилося також, що відсоток євреїв, які брали участь у Першій світовій війні, доволі низький порівнюючи з німцями. Так народ поступово натаскували ненавидіти. Коли Гаффнер гуляв зі своєю дівчиною Чарлі, повз них проходили групки школярів і кричали «Євреї, здохніть!». Одного разу він став свідком того, як в апеляційному суді, де він працював, група штурмовиків, що увірвалася, зажадала, щоб усі євреї негайно покинули будівлю. Один із них, колишній фронтовик, який втратив око на війні, спробував чинити опір, але його жорстоко побили. Франк, найкращий друг Гаффнера єврейського походження, виїхав із Німеччини, не чекаючи, поки його вб’ють у той чи інший спосіб.

Кілька місяців Гаффнер ще працював в апеляційному суді, але відчував, що ця робота добігає кінця. Усе стало по-іншому, люди жили в страху, а його самого нерідко попереджали бути більш стриманим у висловлюваннях.

6

Іноді втеча має більше сенсу, ніж боротьба

Гаффнер бачив, як змінюється світ навколо нього, і прощався з ним щодня. Звичний ґрунт ніби йшов з-під ніг. Зникли політичні партії, ліві та праві. Кудись зникали люди, ім’я яких колись було у всіх на слуху. Хтось із них був заарештований і згинув у таборах, хтось встиг емігрувати. Часто з’являлися повідомлення про те, що того чи іншого застрелили під час спроби втечі або він наклав на себе руки. Серед таких людей було багато вчених, письменників, діячів мистецтв. Їх оголосили націонал-зрадниками, конфіскували майно і проклинали на кожному розі.

Чистки пройшли й серед зовсім нешкідливих людей: акторів, карикатуристів, конферансьє. Серед них прокотилася хвиля арештів, незрозумілих самогубств, убивств під час спроби втечі — або ж вони просто зникали безслідно, і ніхто не знав, де вони. Нацисти почали спалювати книжки, у книжкових магазинах і бібліотеках стояли порожні полиці. Навіть у домашніх бібліотеках люди ховали якомога далі Манна і Фейхтвангера і вже не обговорювали книги з друзями, як раніше. Безліч газет і журналів зникли, а ті, що залишилися, настільки змінилися на гірше, що відштовхнули від себе відданих читачів, які звикли зовсім до іншого стилю і матеріалу. Тепер усі дружно славили нацистів і Гітлера.

Не нацисти опинилися під страшним тиском. Колективний опір став неможливим, індивідуальний — рівноцінним самогубству. Людей спокушали влитися в лави нацистів, щоб вони опинилися серед переможців, а не жертв. Багато хто піддався цій спокусі. Комусь із перебіжчиків легко далася ця угода із совістю, хтось перший час переживав внутрішній розлад: чи то бажати нацистам поразки, чи то навпаки, адже це буде і його поразка. Хтось залишився вірним собі та всі роки гітлерівського правління стверджував, що цей режим рано чи пізно впаде. Над ними сміялися, але в підсумку вони мали рацію. Деякі вдалися до озлобленості та відчаю.

Гаффнер опинився перед необхідністю зберегти свою особистість, не дати зламати себе і водночас не озлобитися. Він вважав, що в нього немає «таланту ненависті». Він не сперечався з опонентами, знаючи заздалегідь, що вони відкинуть усі його доводи. Він вважав, що ненавидіти — означає руйнувати щось у собі самому. Він намагався уникати будь-якого особистого спілкування з нацистами, щоб не виявити огиду, яку вони йому вселяли. Він намагався зосередитися на своєму приватному житті, але це йому не вдалося: політика була всюди.

Гаффнер розгубив усіх своїх приятелів-німців: частина стала відвертими нацистами, з якими неможливо було спілкуватися, частина своєчасно виїхала, не знаходячи собі місця в такій країні. Задумався про від’їзд і сам Гаффнер: Німеччина ставала йому дедалі більш чужою. Водночас він любив свою країну, її мову, літературу, сам її дух. Він погано уявляв собі, чим займеться на чужині. Було дивно сприймати Німеччину як щось вороже, але й заплющувати очі на те, що відбувається, ставало дедалі важче. Нацисти, перед тим як захопити інші країни, окупували саму Німеччину й заправляли в ній усім, зробивши країну невпізнанною. І як би не любив її Гаффнер, він дедалі чіткіше розумів, що доведеться з нею розлучитися.

7

Почуття товариства може загрожувати втратою особистості

Порадившись із батьком, автор захотів поїхати до Парижа одразу після складання асесорського іспиту на право бути суддею або адвокатом. У Парижі він планував писати докторську дисертацію, не перериваючи  явного зв’язку з Німеччиною. Якщо становище в країні зміниться, він повернеться. Гаффнер подав заявку на іспит.

З усіх друзів у Гаффнера залишалася тільки його дівчина Чарлі. Вона була єврейкою, а отже, і вона, і вся її сім’я наражалися на постійну небезпеку. Вона вчила іврит і збиралася виїхати в Палестину. Вони багато спілкувалися і гуляли, будували плани, насолоджувалися товариством одне одного. Але цю ідилію було перервано: Гаффнер отримав повістку про те, що всі молоді юристи зобов’язані були пройти військовий вишкіл у спеціальних таборах.

Незабаром після цього Гаффнер уже носив чоботи, пов’язку зі свастикою і військову форму разом із такими ж молодими хлопцями, співаючи пісні. Вони носили нацистський прапор, і випадкові перехожі віддавали їм нацистське привітання, боячись бути побитими або заарештованими. Під час військового вишколу Гаффнера Гітлер вийшов із Ліги Націй і почав озброювати країну та готуватися до війни. Товариші Гаффнера і він сам дружно підкидали руку і кричали «хайль» і співали «Пісню Хорста Весселя». Напевно, не всім це було до душі, але кожен боявся, що на нього донесуть, якщо він не поводитиметься як усі. Їх не озброювали, але вчили маршувати, співати, прибирати казарму і вітати начальство. Але це був лише перший період. Потім вони навчилися розбирати й заряджати гвинтівки та стріляти, що було набагато цікавіше. Поступово вони разом із командиром почали розбирати битви Першої світової війни, де німці зазнавали поразки, й уявляти, що треба було б зробити по-іншому.

Непомітно світогляд новобранців став змінюватися. Окрема особистість поступово стиралася, поступаючись місцем колективу, замість «я» було «ми». І тільки ночами Гаффнера охоплювало відчуття нереальності всього, що відбувається. Як він міг носити нацистську пов’язку, кричати «хайль» і підіймати руку в нацистському вітанні? Він заспокоював себе тим, що всього лише грає роль. Скоро все закінчиться, він складе іспит і поїде. Може, йому треба було спробувати переконати своїх товаришів? Але в нього просто не було для цього слів, які б на них подіяли. Коли його сусід по казармі радів вбивствам євреїв, може, треба було всадити в нього ніж? Але ж це просто одурманенна людина, до того ж вона добре ставилася до самого Гаффнера. Найкраще було мовчати й терпіти, знаючи, що це ненадовго.

Вдень думати було ніколи. Разом з усіма Гаффнер ішов у душ, біг перетнутою місцевістю, вони допомагали одне одному в якихось дрібницях і відчували себе товаришами. Це почуття товариства було ще однією пасткою. У мирному житті це досить рідкісне почуття, але в казармі та на війні воно зближує людей. Однак при цьому вони потрапляють у пастку розлюднення. Товариство добре в помірних дозах, інакше воно повністю підпорядковує собі окрему людину.

Армійське товариство невіддільне від війни. Воно допомагає переносити тяготи, покладатися одне на одного, замінює собою все. Водночас воно ж позбавляє людину бажання жити своїм власним життям, дотримуватися власної думки, усуває почуття особистої відповідальності. Людина робить те, що роблять усі, у неї просто немає вибору.

Час військового вишколу пролетів швидко. Гаффнер та інші юристи повернулися до мирного життя, склали іспити, переодяглися в цивільний одяг. Гаффнер знову став замислюватися про Париж, про який майже забув у своїй казармі. Усі, хто був разом із ним на військових зборах, вирішили зібратися в пивній і відзначити своє повернення до мирного життя.

Коли всі зібралися, виявилося, що в цивільному вони виглядають зовсім по-іншому. Гаффнер раніше не помічав, що в одних вродливі тонкі обличчя, а в інших — звірячі фізіономії. У казармі всі здавалися однаково симпатичними. Була й ще одна дивина: люди раптом зрозуміли, що їм абсолютно нема про що говорити одне з одним, вони були абсолютно чужими. Коли гулянка нарешті закінчилася і всі вийшли на вулицю, Гаффнер із полегшенням побачив свій автобус, поспішив у нього вскочити й поїхав. Більше він ніколи не бачив своїх «однополчан», а незабаром покинув країну, про що він розповідав уже у своїх наступних роботах.