Перші гуманісти намагалися відновити спадщину минулого і зробити її надбанням сучасності

На початку XIV століття життя в Європі було небезпечним і сповненим потрясінь, із частими воєнними конфліктами між містами та політичними угрупованнями. Італію мучив тривалий конфлікт між гвельфами та гібелінами. Попри це, ця країна стала джерелом натхнення для багатьох літераторів. Нові покоління письменників Відродження прагнули повернутися до старої моделі життя, що ґрунтувалася на дружбі, мудрості, чеснотах і культивуванні мови.

Франческо Петрарка та Джованні Боккаччо розпочали свій шлях, повставши проти сподівань своїх батьків, які планували поважне й надійне майбутнє для своїх нащадків. Обидва обрали літературне життя. Це був новий шлях, який протягом наступних двох століть стане гуманістичним, хоча визначення «гуманісти» почали використовувати пізніше. Це були молоді бунтарі того часу, коли молодіжна контркультура проявлялася в читанні Цицерона і створенні книжкових колекцій.

Батько Петрарки, нотаріус, припускав, що син візьме з нього приклад, обравши кар’єру в галузі юриспруденції. Він відправив сина на навчання в Монпельє і Болонью, але той навчався абияк, а всю пристрасть вкладав у колекціонування книг. У той час не було книгодрукування, тож він шукав рукописи, купував, позичав і переписував їх. Коли батько дізнався про це, він спалив рукописи, щоб змусити сина повернутися до юриспруденції, залишивши тільки дві книжки — підручник із риторики Цицерона та вірші Вергілія. Коли батько помер, Петрарка кинув навчання і переїхав до Авіньйона, щоби почати кар’єру письменника. Він шукав впливових покровителів, працював секретарем і дуже багато писав. Він писав трактати, діалоги, оповідання, есе та памфлети, але в століттях Петрарка залишився як автор любовних віршів, написаних у власній сонетній формі. Вони були звернені до прекрасної жінки, на ім’я Лаура, недосяжної та невловної, яку він одного разу побачив у церкві в Авіньйоні.

У Петрарки було коло друзів, куди, крім багатих і впливових, входили добре освічені люди, любителі літератури. Завдяки їм його роботи поступово ставали широко відомими. Друзі були однодумцями Петрарки, які допомагали йому в пошуку рідкісної літератури. Коли вони збиралися в подорож, Петрарка забезпечував їх списком книг, які шукав. Сам він часто зупинявся в монастирях, де можна було знайти цікаві книги, переписував їх і додавав до особистої бібліотеки. Переписуючи рукописи, Петрарка не просто копіював їх, але обережно редагував, доповнював, об’єднував уривки в одне ціле. Це було в традиції гуманістів: розширювати знання, робити тексти повнішими й багатшими.

Боккаччо був другом Петрарки. Він теж збунтувався проти батька, який бачив у ньому майбутнього торговця, такого ж, як він сам. Він відправив сина до знайомого торговця вивчати ази бізнесу, але із цього нічого не вийшло. Тоді батько вирішив зробити з нього священника, але й до цього в Боккаччо не було жодної схильності. Як і Петрарка, Боккаччо багато писав, а крім того, став першим дослідником Данте.

Боккаччо увійшов в історію як автор «Декамерону», збірки зі ста казок, які 10 людей розповідають одне одному 10 днів по 10 історій кожен. Боккаччо імітує різні стилі оповідачів. Хтось із них говорить про любов і чесноти, хтось розповідає непристойні анекдоти. Хитруни обманюють простаків, чоловіки зраджують дружин, а дружини — чоловікам, черниці та священники теж не без гріха.

Крім того, Боккаччо написав «Генеалогію язичницьких богів», де скомпілював класичні міфи. В останніх розділах книги є роздуми про сучасну літературу та опис шляху самого Боккаччо до літературної кар’єри. Крім того, він мав пристрасть до мови та давньої літератури, характерну для вченого-гуманітарія. Так само як і Петрарка, він часто звертався до монастирських бібліотек за рідкісними рукописами, які старанно переписував. І Петрарка, і Боккаччо були віддані одній меті: вони прагнули відродити дослідження людської натури заради майбутнього. Разом вони пережили Чорну смерть, чуму, яка вбила дві третини населення Флоренції.

Після першої хвилі чуми загинула третина населення Європи, а тих, хто лишився в живих, охопили депресія, горе і тривога. Це виразно видно у творах Боккаччо й Петрарки. Обидва вони, і Боккаччо, і Петрарка, втратили через чуму багатьох своїх друзів і рідних. Обидва вони, особливо Петрарка, працюють над особливим жанром «втішних листів».

І Боккаччо, і Петрарка намагалися переосмислити страшні нещастя чуми та своє особисте горе, щоб зміцнитися самим та підтримати своїх друзів. Вони сподівалися, що й майбутні покоління зможуть скористатися їхніми книжками та листами, які давали б їм надію. Вони спонукали нащадків шукати в минулому мудрість і досконалість, поширювати їх та використовувати для вирішення моральних і політичних питань.

Відновлення втрачених знань сприяло розвитку освіти

Спадщина Античності в Європі була майже втрачена: зникло чимало знань, технологій та літератури. Якісь із них зникли ще в давнину, але в V столітті цей процес прискорився після розпаду Західної Римської імперії. Залишилися в минулому архітектурне проєктування громадських будівель, технологія будівництва хороших доріг, каналізації та багато чого іншого, що полегшує життя. Старі будівлі занепадали та руйнувалися, оскільки каміння з них використовували повторно, що прискорювало руйнування. Тексти на папірусі вицвітали й тріскалися, а для пергаменту були потрібні шкури овець або телят. Старі тексти просто зішкрябували з папірусів і поверх писали нові.

Спочатку процес руйнування був природним, потім набув цілеспрямованого характеру. Якщо пергамент чи папірус очищали від старих текстів, це робили для того, щоби поверх давніх книг писати релігійні твори. Засновник чернечого ордену Бенедикт, вирішивши побудувати каплицю на пагорбі, де знаходився храм Аполлона в зеленому гаю, зруйнував цей храм і звів першу споруду монастиря Монтекассіно. Такі процеси відомі не тільки в Європі Середніх віків: в Афганістані таліби у 2001 році знищили дві гігантські статуї Будди, що простояли там століття. Після Французької революції XVIII століття повсталі розбивали статуї в соборах і розоряли церковні скарби.

У монастирських бібліотеках класичні твори Античності змінювалися релігійними текстами, але рукописи не викидалися. У тому ж монастирі Монтекассіно ченці дбали про їхнє збереження і часто копіювали за власною ініціативою. Ірландські та британські чернечі громади цілеспрямовано цим займалися з VI по VIII століття. Те ж саме відбувалося і в арабському світі, де писарі та перекладачі працювали над грецькими текстами з математики, медицини, філософії та інших предметів.