1

Пересування пішки — одна з форм свободи

Автор і його друзі не випадково обирали маршрути вздовж залізничних колій. Це ділянки, які найменше контролюються, там не зустрінеш нікого, крім поїздів і колійних обхідників. Якщо комусь потрібно перетнути країну непомітно, то кращого місця, ніж уздовж залізничних колій на околицях річки Джуніати в штаті Теннессі, їм не знайти. Там немає ні поліції, ні камер стеження, ні прожекторів. Шляхи йдуть уздовж найскладніших ділянок — через болота, міста, тунелі в скелях, мости над річкою. Це найкоротший маршрут від одного пункту до іншого. Інколи це важкопрохідні рейки з величезними шпалами, інколи вздовж них прокладено доріжки для обслуговування залізниці, і ходити ними легко і приємно. Найважче йти першу годину, поки людина не відчує ритм. Якщо йде група, то цей ритм передається всім, і всі, хто йде разом, відчувають себе єдиним цілим.

Рух, особливо ходьба, — природний стан людини. Ще не так давно бідняки завжди ходили пішки, а іноді й спали на вулиці. До Другої світової війни мало в кого з американців був автомобіль. Якщо їм потрібно було кудись потрапити, вони просто йшли з дому і йшли пішки. Під час Великої депресії це було особливо часте явище, тож для подорожніх спеціально залишали незамкненими сільські школи, де вони могли заночувати. Якщо шлях був осторонь селищ і містечок, ночували просто в лісі.

Юнґер пише, що вони йшли, просто щоб іти, рухатися в просторі, і для них у цьому русі була справжня свобода. Вони спали просто неба в найрізноманітніших місцях: у покинутих будівлях, у лісі, на полях для гольфу, на березі затоки. У бідних районах їм пропонували допомогу, у багатих кварталах іноді викликали поліцію. Деякі люди, дізнавшись від групи Юнгера, що вони рухаються пішки до Східного узбережжя, висловлювали бажання піти за ними. Один літній чоловік просив почекати його, поки він візьме все необхідне і вирушить слідом, але його вирішили не брати.

Побачивши чотирьох людей, що йшли шляхами в середині зими, він був готовий іти за ними, наче вони могли запропонувати йому більше, ніж усе його життя в той момент. Він міг би, нікого не чекаючи, піти один, але справжня свобода може бути тільки в товаристві інших людей, згуртованих спільною метою. Інакше це просто бродяжництво.

У групі був розподіл обов’язків: кому чистити каструлі, кому готувати, кому набрати дров. Поки всі виконували свої обов’язки, вони належали групі. Якби хтось перестав це робити, він би опинився сам по собі з усіма наслідками, що випливають.

Від початку часів люди могли зберігати свою свободу, залишаючись поза досяжністю тих, хто на неї зазіхав. Це означало, що потрібно багато ходити пішки, подорожуючи без відома інших. Американський першопоселенець і легендарний мисливець США Деніел Бун міг мандрувати по пів року, вирушаючи в дику місцевість із гвинтівкою, спальним мішком і невеликим запасом змінного одягу. Ніхто не вказував йому, що треба і чого не треба робити. Той самий спосіб здобути свободу обирали й раби-втікачі.

Вони мандрували в лісах і горах, добували їжу як могли та спали на вулиці. Так, юнак-раб Чарльз Белл разом зі своєю нареченою Кетрін у 1849 році втекли від господарів, щоб дістатися Канади, де рабства не було. Вони йшли ночами та спали вдень. Одного разу вони спустилися з гір до дороги, але тут же побачили плакат, що пропонує нагороду за раба-втікача Белла. Більше вони не виходили вдень на дорогу. Їм вдалося безнапасно дістатися до Канади.

Одна з форм свободи — це коли тільки ти знаєш про те, де зараз перебуваєш.

2

Кочове життя без нічого звільняє від багатьох обтяжливих речей, властивих осілості

Люди рідко кочували наодинці, зазвичай, вони жили невеликими групами ще з первісних часів і пересувалися в зручному темпі, такому, щоб можна було полювати, займатися збиральництвом і не втомлювати дітей. З іншими групами вони змагалися рідко, пристосовуючись здебільшого до світу природи, а не до інших людей. Так жили в Африці сотні тисяч років тому, а потім і в інших частинах світу.

Осілі спільноти з’явилися в Месопотамії приблизно 10 тисяч років тому, коли мисливці окультурили дикі злаки — пшеницю, кукурудзу та ячмінь. Це вимагало роботи на полях, зате за допомогою сільського господарства можна було прогодувати багато людей на невеликій території. Так поступово з’явилися перші постійні поселення, а потім і міста. Одне з них, Урук, мало велику постійну армію і населення в 40 тисяч осіб. Світ розділився на осілий і кочовий.

Мисливці дивилися на осіле життя з презирством, хлібороби відповідали їм тим самим: полювання здавалося їм розвагою порівняно з важкою працею на землі, риттям зрошувальних канав і оранкою полів. Кочівники пішли на землі, що не становлять інтересу для фермерів, скелясті й кам’янисті, на яких нічого б не виросло. Хлібороби раділи, що вони живуть на одному місці, а не змушені постійно рухатися в пошуках їжі.

Мисливці ж, спостерігаючи за оранкою полів під жарким сонцем, вважали таке життя рабством. Уже краще померти з голоду на волі, ніж так мучитися заради ситого життя на рівнинах. Кочівників неможливо було поневолити: вони не прив’язані до дому й можуть піти звідки завгодно в будь-який момент. Їхні навички допомагають добувати їжу, не підкоряючись централізованій владі.