1

Західна культура виховання фокусується на контролі

Такий підхід налаштований на утримання влади або однією, або іншою стороною.

Дуклефф пояснює це різними причинами. По-перше, західна культура створила власні методи виховання, які не мають нічого спільного з початковими, що виникли на зорі часів. Одні методи існують не більше сотні років, інші й зовсім кілька десятиліть. Ще вчора радили класти немовлят на животик, щоб вони могли спокійно заснути; сьогодні дійшли висновку, що така поза збільшує ризик синдрому раптової дитячої смерті.

Водночас і батьки, і педагоги впевнені, що більшість загальноприйнятих практик виховання дітей присутні в усіх культурах світу. Нічого подібного. У якихось культурах їх зовсім немає, в інших почали виникати тільки останнім часом.

Так, багато хто з нас упевнений, що ідеальна сім’я — це мама, тато й дитина або діти, які живуть під одним дахом. Догляд за дітьми, як правило, лягає на маму. Однак, як свідчить історія, із часу існування людей на землі нуклеарна сім’я якщо й існувала, то швидше як виняток.

Протягом століть діти виховувалися, навчаючись у безлічі людей різного віку: бабусь, дідусів, тіток, дядьків, двоюрідних братів і сестер, сусідів і старших дітей.

За останню тисячу років західна сім’я поступово зменшилася до нуклеарної, у якій, окрім дітей і батьків, присутні хіба що собака чи кішка. З дому зникли інші родичі різного віку, сусіди та гості. Батьки тепер практично самотужки відповідають за дитину.

Те, що раніше робило кілька поколінь, тепер лягає на плечі батьків, переважно матері. Діти потрапляють в ізоляцію від решти світу, і мати стає для дитини єдиним джерелом любові, соціальних зв’язків і розваг. Це погано позначається на психічному здоров’ї дітей і батьків.

У західній культурі заведено вважати, що материнський інстинкт вмикається сам по собі, це такий самий поклик природи, як сексуальний потяг. Насправді ця навичка набувається, і якщо ніхто не може поділитися нею з молодими батьками, вони опиняються наодинці із собою. У матері більше обов’язків, ніж будь-коли в історії людства, і водночас вона готова до цієї роботи найменше.

Колись і в Європі були великі багатопоколінні сім’ї, дружні та згуртовані. Родичі, сусіди, друзі та робітники були практично однією сім’єю. Діти водночас користувалися свободою: ніхто не контролював їх спеціально, але поруч завжди був хтось зі старших, готовий допомогти.

У Середні віки й пізніше діти років із 6 жили без дорослих інструкцій і вказівок. У них були свої домашні обов’язки, але однаково більшу частину дня вони могли робити те, що хотіли. Батьки регулювали тільки шлюби дітей, які підросли, і заохочували їх вступати в союзи з далекими родичами, ріднею свекра або свекрухи. Це вважалися шлюби всередині сім’ї, але найчастіше вони не були спорідненими в прямому сенсі: спорідненість була або занадто далекою, або взагалі не кровною. Такі шлюби зберігали багатство і владу всередині клану. Але із часом католицька церква, якій усюди ввижався інцест, перестала схвалювати такі шлюби, не кажучи вже про шлюби між кузенами.

Якщо колись вважалося, що вдова може вдруге вийти заміж за брата померлого чоловіка, то тепер і це оголошувалося інцестом. У разі порушення церковних постанов на винуватця могла чекати втрата майна. Незабаром шлюби обросли такою кількістю обмежень, що вступати в них почали набагато рідше, ніж раніше. Крім того, закони про шлюб роздробили великі сім’ї на маленькі шматочки. Так поступово, до 1500 року нуклеарна сім’я поступово увійшла в норму. Це сталося не одразу: багатші сім’ї наймали няньок і кухарок, бідні завжди жили спільно. Але церква розділила впливові сім’ї та клани, а в підсумку — і спосіб мислення людей.

У великій родині кожен має обов’язки та відповідальність перед іншими. Старші брати й сестри мають піклуватися про молодших, допомагати бабусі чи дідусеві, готувати їжу для кузенів. Кожен пристосовується до потреб іншого. У нуклеарній сім’ї все по-іншому.

Вона складається з 3–4 осіб, а то й із двох, і в дитини немає особливих зобов’язань. Співпраця вже не стає необхідністю. Можна бути на самоті скільки завгодно. Поступово втрачаються навички спілкування з іншими та притирання до них. У підсумку в сім’ях утвердився індивідуалізм, а діти стали маленькими тиранами.

2

Багато сучасних рекомендацій для батьків ґрунтуються на застарілих уявленнях

Автор розповідає історію англійської письменниці Крістіни Хардімент, матері чотирьох дітей. Поки діти були маленькими, Крістіна перелопатила гору літератури на тему виховання. Вона відзначила суперечливість порад лікарів, журналістів і письменників, які складали такі посібники, і вирішила розширити охоплення. Вона вивчила понад 650 книг і посібників із виховання, від початку 1700-х років і до наших днів. У підсумку Хардімент дійшла висновку: більша частина порад ґрунтується не на наукових або медичних дослідженнях і не на традиційних знаннях, що передаються від бабусь до мам із покоління в покоління. Більша частина сучасних порад походить із брошур 300–200-річної давнини, призначених для підкидьків притулків і благодійних закладів, де на одну медсестру припадали десятки, а то й сотні покинутих немовлят. Лікарі своїми брошурами намагалися полегшити працю медсестер, які збивалися з ніг. Поступово цими брошурами почали користуватися недосвідчені батьки. Згодом ці рекомендації XVIII століття розширювалися та обростали новими подробицями, зрештою перетворившись на книжки порад, якими користуються досі. Саме звідти взялася, приміром, ідея, що немовлят потрібно годувати за певним графіком, а не тоді, коли дитина криком дає зрозуміти, що голодна.

Встановлено, що це радив ще 1748 року доктор Вільям Кедоган для лондонської лікарні, яка приймала підкидьків по 100 на день. Персонал не встигав їх годувати, і тому Кедоган велів звести годування до необхідного мінімуму — чотириразового харчування, а через кілька місяців і зовсім скоротити їх до двох-трьох.

У 1848 році доктор Джон Конквест оголосив заколисування шкідливою звичкою, що формує залежність дітей від цієї процедури. Інші лікарі радили відокремлювати дітей від матерів ночами, не годувати їх грудьми, не звертати уваги на плач.