1

Сучасна людина сприймає час особливим чином, і це чинить величезний психологічний тиск

У 1930 році відомий економіст Джон Мейнард Кейнс прогнозував, що впродовж століття, завдяки зростанню добробуту й розвитку технологій, нікому не доведеться працювати понад п’ятнадцять годин на тиждень. Головною проблемою людей стане питання про те, як розпорядитися вільним часом і не збожеволіти від неробства. Однак ми спостерігаємо іншу картину. Виявилося, що навіть людина, яка добре заробляє і задовольнила всі потреби, завжди може знайти нові потреби для задоволення, заради яких вона готова працювати ще більше. Крім того, довга і виснажлива робота, як і брак часу, тепер розглядаються не як тягар, а як захопливий спосіб життя, яким потрібно пишатися і виставляти напоказ.

Усі наші бажання, плани й завдання не вміщаються в наявний у нас час. Справа не тільки в зайнятості, а й у відволіканнях, у нових способах приємно провести час, чому слугують продукти технологічних гігантів і соціальні мережі. Порівнюючи з ними інші заняття здаються особливо нудними. Ще одна проблема — відчуття прискорення часу, яке приходить із віком.

На допомогу всім, хто страждає від браку часу, приходять поради з книжок про продуктивність і статті про лайфхаки, у яких життя розглядається як щось несправне, що можна оптимізувати. Є і безліч додатків, творці яких обіцяють допомогти витиснути максимум із наявного часу. Однак вони здебільшого лише поглиблюють проблему браку часу. Річ не в тім, що ці поради та додатки не працюють. Вони працюють, але перетворюють життя на аналог конвеєрної стрічки, де за старими завданнями одразу йдуть нові. У порадах з управління часом головне залишається за кадром. Люди живуть у впевненості, що колись у майбутньому, коли вони перевиконають усі поточні справи, вони нарешті зможуть приділити увагу тому, що важливо, і житимуть осмислено. Коли-небудь, але не зараз.

Більшість порад із тайм-менеджменту та продуктивності спрямовані на усунення симптомів, вони не вирішують головної проблеми. Це не проблема обмеженості часу, а ті переконання, відповідно до яких ми живемо і які ми не ставимо під сумнів.

Ми ставимося до обліку часу як до чогось природного, але так було далеко не завжди. Уявлення про час як про абстрактну й відокремлену від нас сутність — ознака сучасного мислення. Люди минулого мислили інакше, їхня робота підпорядковувалася циклам, існував заведений порядок для всього, сама робота уявлялася циклічною і нескінченною. Напевно, для них було доступнішим переживання магічного відчуття лихоліття, коли межа між «я» і зовнішнім світом зникає. Сучасним людям теж доступні ці відчуття, але ми рідко їх відчуваємо. Ми можемо пережити подібне в дитинстві, під час медитації, спостерігаючи за природою.

Спосіб мислення минулого обмежував можливості людства. Знадобився засіб для координації дій великої кількості людей — так з’явився перший механічний годинник. Найімовірніше, його винайшли середньовічні ченці, яким потрібно було знайти спосіб повідомляти велику кількість людей про точний час початку молитви. За винаходом і поширенням годинників прийшло бачення часу як абстрактної речі з незалежним існуванням. З абстрактного розуміння часу виникло ставлення до нього як до ресурсу, який можна використовувати ефективно або неефективно, купувати та продавати, подібно до інших ресурсів. Тепер ми сприймаємо діяльність як певну сутність, яку ми розміщуємо в контейнерах, що відповідають певним часовим періодам. Коли діяльності забагато, вона не поміщається в контейнери, ми почуваємося зайнятими. Коли діяльності занадто мало, нам стає нудно. Від уміння «заповнювати контейнери» залежить наша самооцінка. Якщо нам вдається добре і вчасно заповнювати контейнери, ми себе хвалимо, якщо пропускаємо незаповненими — соромимось, відчуваємо, що витратили час даремно.

Поняття часу та життя розділилися у свідомості людей. Буркеман вказує, що саме це зрушення є передумовою для всіх методів тайм-менеджменту. Сприйняття часу як ресурсу й пов’язаний із цим тиск змушують вважати, що вихід у тому, щоб стати ефективнішим і працювати старанніше. Незабаром почуття власної гідності починає визначатися тим, як ви використовуєте час.

Однак таке ставлення до часу змушує грати в гру, у якій неможливо перемогти.

2

У тайм-менеджменту може бути багато спільного з неврозом

Сам автор довгий час був фанатом продуктивності, використовував спеціальні інструменти та додатки. Але він став помічати, що через них тільки більше нервував і почувався дедалі нещаснішим. Парадоксальним чином усвідомлення того, що він слідував марній стратегії досягнення душевного спокою, одразу ж принесло йому спокій. Причина, чому методи продуктивності були приречені на провал, полягала в тому, що автор використовував їх, щоб здобути почуття контролю над своїм життям, яке завжди залишалося поза досяжністю. Нав’язлива ідея продуктивності була замаскованою спробою розв’язати емоційні проблеми, захистом від невизначеності життя.

Буркеман зрозумів, що його особистий досвід відображає загальну тенденцію. Одержимість продуктивністю часто є способом уникнути повного переживання реальності, вираженням небажання дивитися хворобливій правді в очі. Прагнення підпорядкувати все плану є завуальованою спробою заспокоїти себе, небажання миритися з тим, що є багато того, над чим ми не владні, з власними обмеженнями, з усвідомленням того, що ми вразливі, а наше життя багато в чому визначається випадковими подіями. Це свого роду невроз — боротьба проти гнітючих обмежень реальності. Вона може проявлятися по-різному: залежностями, співзалежністю, трудоголізмом або ж нав’язливим прагненням підпорядкувати все плану.

Вкрай неприємно усвідомлювати, що всього в житті ми не встигнемо, що в нас у запасі залишилася в найкращому разі кілька тисяч тижнів життя, що ми не всемогутні та що ми не встигнемо багато чого з того, що вважаємо дуже важливим. Проблеми зі стратегіями продуктивності не в тому, що вони не виконують заявленого завдання, а в тому, що вони сприяють цій втечі від реальності. З їхньою допомогою ми прагнемо втекти від болючої правди життя, підтримуючи ілюзію, що все можливо, що наші можливості безмежні, що можна дотримуватися ідеального балансу між різними сферами життя.

Однак заперечення реальності може спрацювати тільки в короткостроковій перспективі.

Попри всі плани, інструменти та методи, людину переслідуватиме постійне занепокоєння, що заважатиме повноцінному життю. Чи є вихід?