1

Встановлюйте кордони, привчайте дитину до дисципліни й чіткого дотримання правил. Але не плутайте дисципліну з постійними покараннями

Автор розповідає історію Клариси — шістнадцятирічної студентки. Вона жила зі своїми батьками в безнапасному районі й зі сторони вони виглядали, як зразкова сім’я. Але була одна проблема — Клариса не сприймала відмови. Коли її батьки щось їй забороняли, вона відповідала: «Добре. Тоді я поріжу себе». Батьки не надали значення її погрозам перші декілька разів і вона вирішила довести їм, що не шуткує. Вона дійсно порізала свої руки й батьки відчули справжній страх за її життя. Тоді вони вирішили звернутися до психолога. Емі визначила проблему: батьки Клариси втратили свою владу над нею і вона погрожувала своїй власній безпеці — найціннішому для них. Автор дала рекомендації: батьки мали розробити правила дисципліни для своєї доньки та убезпечити її, прибравши з кімнати дівчини всі предмети, якими вона могла собі нашкодити.

Безперечно, випадок Клариси екстремальний, але більшість сімей стикається з проблемною поведінкою дітей, котрі поводять себе як забажають, не зважаючи ні на кого. Якщо ваша дитина бере участь у розв’язанні сімейних проблем нарівні з дорослими, вам важко обмежити її свободу якими-небудь правилами. Якщо ваш син чи донька можуть змусити вас змінити прийняте рішення і якщо ви пишаєтесь тим, що ви для своєї дитини швидше друг, аніж батько чи мати — можливо, ви надаєте своїй дитині надто велику владу над вами. Коли ви кажете своїй дитині, що вдома треба бути в 10, а вона відповідає, що буде в 11 — ви втрачаєте контроль над нею. Завдання батьків — забезпечувати безпеку дитини, а для цього в сім’ї має прослідковуватися ієрархія ролей, де дитина ніяк не може бути на одному рівні з дорослими. Ви маєте давати поради, підтримувати вашу дитину, але ви не маєте дозволяти їй відчувати себе головною. Мозок дитини знаходиться в стадії формування, навіть підлітки не до кінця усвідомлюють свої дії. Тому для прийняття правильних життєвих рішень потрібні батьки, які навчать дитину самодисципліни. Але як вона може її навчитися, якщо такої дисципліни немає в її житті? Погодьтесь, навряд чи ваша дитина зможе вкласти своїх майбутніх дітей спати вчасно чи не дозволить їм всю ніч грати у відеоігри, якщо в її власному дитинстві правил не було.

Декілька порад, щоб виправити ситуацію. По-перше, ви маєте підкреслювати своє положення, що головує і не дозволяти ставити вам умови: коли ваша дитина каже, що прибереться в кімнаті, якщо ви дозволите їй пограти у відеогру, то ви маєте сказати, що вона зможе пограти тільки після того, як прибереться у своїй кімнаті. Якщо ви поставили якусь умову (наприклад, за непокору ви позбавляєте доступу до телефону чи інтернету), ви маєте тримати слово — інакше воно буде нічого не варте. Нагороджуйте дитину тоді, коли вона цього дійсно заслуговує — адже ваш керівник не видає вам премію тільки за те, що ви «хотіли б взятися за проєкт, але все ніяк не знайдете часу». Домовтеся зі своєю дитиною, що вона має не попереджувати вас про свої плани, а питати дозволу.

Також не вступайте з неслухняними дітьми в дискусії — ви маєте чітко і ясно висловлювати прохання та доручення — це дисциплінує.

Не піддавайтеся впливу істерик: якщо дитина починає кричати та вимагати щось у магазині, дайте їй зрозуміти, що цей прийом не працює і таким способом вона нічого не досягне. Так, вам може бути ніяково, але варто витримати це один раз і є шанс, що більше це не повториться. Ви маєте залишатися спокійними (або зберігати видимість) у будь-якій ситуації — так ви дасте дитині відчути, що саме ви лідер. Не піддавайтеся на жодні маніпуляції: сльози, скандали, погрози — встановлюйте правила й нехай ваша дитина буде готовою до наслідків у разі непокори.

Але є суттєва різниця між дисципліною та постійними покараннями. В одних сім’ях батьки надають дітям занадто багато влади та свободи, в інших же є зворотна проблема — занадто жорсткі порядки, коли дім більше схожий на військовий табір. Коли за покаранням слідує чергове покарання, а суворі батьки кажуть «не заслужила», дитина перестає вірити, що вона «хороша» і в неї зникає бажання демонструвати це. Якщо ви постійно соромите дитину, якщо ви частіше караєте її за погану поведінку, ніж нагороджуєте за хорошу, якщо не пояснюєте причини ваших вчинків, а лише кажете «тому, що я так сказав!», якщо ви вважаєте, що страждання — найкращий спосіб засвоїти життєвий урок, цілком можливо, що ваша дитина не така щаслива, як могла б бути. Іноді батьки обирають покарання замість здорової дисципліни тому, що вони зневірилися і не знають, як ще можна впоратися з дитиною. У такий спосіб вони хочуть тримати ситуацію під контролем. Але невже краще, щоб ваша дитина відчувала страх замість поваги?

Покарання шкодять дітям, тому що виховують у них відчуття безпорадності перед навколишнім світом і зовнішніми силами: вони можуть миритися із жорстоким ставленням тільки тому, що звикли до цього з дитинства. Крім того, ваша дитина може стати агресивною, вона може почати брехати і її проблеми з поведінкою можуть тільки погіршитися. А якщо ви лаєте й караєте дітей на очах в інших, це зовсім може змусити їх відчувати провину за те, ким вони є.

Замість того, щоби бути «поганим босом», спробуйте стати мудрим лідером.

Встановіть чіткі правила поведінки вдома, поясніть для чого потрібне кожне з них і головне, дотримуйтесь їх — так ви своїм прикладом продемонструєте повагу до дисципліни. Частіше хваліть свою дитину, заохочуйте її до нових проявів хорошої поведінки. Ви можете вигадати систему символічних заохочень: наприклад, дошкільнят можна нагороджувати наліпками, дітям шкільного віку можна дарувати невеликі подарунки.

Проводьте більше часу разом. Якщо ви засмучені, розлючені — не треба переносити своє невдоволення світом на дитину. Краще поясніть їй, що ви сьогодні в поганому настрої, але що ви збираєтесь щось зробити, щоб його покращити — так ваша дитина буде бачити приклад керування власними емоціями. Пам’ятайте, що саме любов має бути головною емоцією, що панує у вашій сім’ї, а зовсім не страх перед покаранням.

2

Навчайте дітей розуміти, що вони не є центром Всесвіту, а інтереси інших людей також важливі

Емі розповідає історію батьків, Керол і Тома, які втратили контроль над своєю чотирнадцятирічною донькою Бріттані. Вона відмовлялась їх слухати, часто сперечалася, у неї були проблеми з однокласниками, на неї скаржилися вчителі. Батькам Бріттані було за сорок, коли їхня донька народилася — вона стала для них «подарунком долі», коли вони вже не сподівалися мати дітей. Саме тому вони завжди ставилися до неї як до «маленької принцеси», прощаючи їй усі витівки, даючи можливість їй бути «просто дитиною». Бріттані не мала виконувати хатню роботу, вона завжди отримувала будь-які іграшки та речі — достатньо було тільки захотіти.

Автор визначила проблему: Бріттані відчувала себе «центром Всесвіту» й байдуже ставилася до почуттів інших, тому що головними вона вважала свої власні. Саме тому в неї не вистачало навичок прояву емпатії та були труднощі в спілкуванні з однокласниками. Щоб розв’язати цю проблему, батькам Бріттані треба було змінити свою поведінку. По-перше, вони мали навчитися казати «ні», по-друге, почати жити власним життям подружньої пари, а не тільки життям доньки. Це означало знаходити заняття, у яких Бріттані не бере участі (ходити в кіно, до друзів). Бріттані необхідно відчути, що світ не обертається навколо неї. Крім того, Бріттані мала навчитися «заслуговувати» привілеї, а не отримувати їх «за першою вимогою». Спочатку, коли в Бріттані з’явилося більше обов’язків, її поведінка погіршилась. Але із часом вона усвідомила, що є не лише її емоції та бажання, а також і почуття інших, на які необхідно зважати.

Якщо ви постійно хвалите свою дитину (навіть без вагомої причини: за те, що вона рано прокинулася чи за те, що «добре поїла», хоча їй уже 12 років), прагнете виконати будь-які забаганки, «підлаштовуєтесь» так, щоб займатися тільки тим, що подобається вашій дитині, забуваючи про себе, — можливо, ви перебільшуєте і зводите дитину на невидимий п’єдестал.

Останнім часом збільшилася кількість дітей-нарцисів. Батьки вселяють своїм дітям думку наскільки вони унікальні, проводять із ними фотосесії, знаходять нові таланти, захоплюються ними. Але роздуте его не має нічого спільного зі здоровою самооцінкою. Отримати похвалу за досягнення — це нормально, але кожного дня отримувати визнання тільки за те, що ти існуєш — ні. Якщо ви кожного дня підживлюєте паростки егоїзму, ви завдаєте шкоди своїй дитині в довгостроковій перспективі. По-перше, вона може стати незадоволеною собою дорослою людиною. Так, якщо ви весь час повторювали доньці, що вона танцює краще за всіх на світі, а вона так і не стала зіркою балету, її очікування не зійдуться з реальністю і це зробить її нещасною. Або коли замість «прекрасного принца», котрого вона начебто заслуговує, вона зустріне звичайну людину зі своїми недоліками, вона може так і не відчути особистого щастя та продовжити гонитву за недосяжним ідеалом, шукаючи «того самого» чоловіка. Крім того, нарцисичні діти дуже болісно сприймають критику, яка часто може бути корисною. Дітям із гіпертрофованим его дуже важко будувати стосунки, тому що вони неуважно ставляться до почуттів інших людей. Вони не вміють чекати й «заслуговувати» життєві блага, вони хочуть «усього й одразу» й зазвичай не цінують того, що в них уже є. Крім того, вони страждають коли не в центрі уваги, а це не спрощує стосунки з іншими людьми.