1

Культура збереження знань розвивається безперервно з найдавніших часів і до наших днів

Задовго до виникнення перших цивілізацій перед людьми постала необхідність зберігати свої знання про навколишній світ, щоби потім передавати їх нащадкам. Спочатку для передачі інформації було достатньо усних переказів і наскельного живопису, але поступово спосіб життя стародавніх людей і їхні взаємовідносини в групі ставали дедалі складнішими. З виникненням держав, дипломатичних відносин, торгівлі та землеробства перед людьми виникла необхідність фіксувати результат усного спілкування. Знадобилося кілька тисяч років із моменту виникнення перших цивілізацій для того, щоб з’явилася писемність, але вже з IV тисячоліття до н. е. люди вели записи. Від епохи до епохи, від народу до народу, змінювалися як система писемності, так і матеріал, який використовували для передачі знань.

Першу проблему зі збереження інформації вирішила цивілізація Стародавньої Месопотамії. Народи, що населяли цей регіон, залишили після себе багату письмову спадщину у вигляді десятків тисяч глиняних табличок. Глини в Месопотамії було багато, вона була безплатна і проста у використанні. З неї робили будинки, і на ній же писали. Саме в Месопотамії виникли перші бібліотеки — в Уруку, Еблі, Сіппарі та — найвідоміша — бібліотека ассирійського царя Ашшурбанапала в Ніневії. Це була перша в історії спроба зібрати в одному місці всі наявні знання. У бібліотеці Ніневії було знайдено десятки тисяч глиняних табличок, що містили найрізноманітнішу інформацію: від торговельних договорів до літературних творів або передбачень астрологів. Люди Месопотамії (шумери, ассирійці, вавилоняни) винайшли не тільки носій інформації — глиняну табличку, а й систему зберігання даних, властиву бібліотекам, каталоги, прообрази титульних аркушів і навіть теги. Головним мінусом глиняних табличок була їхня вага. Для них були потрібні великі приміщення, таблички було складно переміщати, тому використання глини для записів не стало повсюдним. Дійсно універсальним став інший, більш технологічний носій інформації, винайдений у Стародавньому Єгипті — папірус.

Папірус виготовляли зі стебел очерету, що зростав на берегах Нілу. Він був дешевий, важив набагато менше глини й займав мало місця. Один сувій папірусу легко міг замінити десятки глиняних табличок. Не дивно, що зібрання Олександрійської бібліотеки складалося переважно з папірусних сувоїв. Але й у папірусу були серйозні недоліки — він був недовговічний і легко запалювався. Попри те, що сучасні археологи знайшли тисячі папірусів, це лише мала частка від того, що загинуло від вологи або вогню. Людство потребувало більш довговічного носія інформації.

На зміну папірусу прийшов пергамент — матеріал на основі виробленої шкіри. Він був набагато дорожчим за папірус, але і зберігався набагато довше, тому швидко поширився Сходом і Європою, попри ціну. Через високу вартість перенести на пергамент усю інформацію з папірусів було неможливо, і великі бібліотеки переносили тільки ті роботи, які вважали найбільш значущими, з огляду на контекст епохи, в якій існували. Через це безліч папірусних сувоїв назавжди зникли.

Після падіння Римської імперії центром знань став Схід. Арабські торговці привезли з Китаю папір, який був довговічнішим за папірус і дешевшим за пергамент. Папір став головним носієм інформації більш ніж на тисячу років, поки не було винайдено цифрові носії. Уже у VIII столітті н. е. в Багдаді відкрилася перша паперова фабрика, на якій вироблялося достатньо паперу для потреб чиновників, що дало змогу ісламській цивілізації відмовитися і від папірусу, і від пергаменту. На відміну від християнської Європи, у Багдаді та інших мусульманських містах були широко поширені школи, доступні для різних верств населення. Мусульмани підтримували високий рівень освіченості. По всьому Багдаду були розташовані книжкові крамниці та 36 бібліотек, перші з яких було відкрито у VIII столітті під час правління аль-Мансура й легендарного Гаруна ар-Рашида. Бібліотеки та школи були побудовані по всьому мусульманському світу — від Мавританії до Іраку, Сирії та Єгипту. Але центром освіти залишався Багдад, куди з’їжджалися вчені з різних країн, щоб ознайомитися з перськими, грецькими, індійськими рукописами. Саме в Багдаді люди, які шукали знань, могли познайомитися з роботами Платона, Арістотеля, Птолемея, Евкліда.

Чималу роль у збереженні та поширенні знань у той час відігравали юдейські громади. У культурі євреїв книги відігравали центральну роль, і навіть багатство вимірювалося в книгах. Збереження знань було прописано в єврейських законах, що регламентують правила обробки пергаменту, виготовлення сувоїв Тори та поводження зі священними писаннями.

До Європи книги надходили в обмеженій кількості. Протягом тривалого часу освітою європейців опікувалася винятково християнська церква, що не могло не позначитися на виборі привезених або створюваних книг. Ситуацію ускладнювали вікінги, чиї регулярні набіги призвели до загибелі безлічі цінних рукописів (особливо в Британії). Проте до VII століття в Європі існувало достатньо монастирів, при яких були невеликі бібліотеки. Часом вони налічували лише кілька десятків книг, до того ж доступ до них мало тільки обмежене коло осіб.

До XI–XII століть у Європі з’явилися повноцінні бібліотеки, пов’язані з різними чернечими орденами, наприклад бібліотека в Оксфорді в Британії. Упродовж кількох століть по всій Західній Європі багатіли католицькі собори, а бібліотеки при них наповнювалися цінними манускриптами. Так тривало аж до XVI століття, коли релігійна та економічна криза призвела Європу до Реформації, а бібліотеки — до знищення. За різними оцінками Британія і Німеччина втратили за роки Реформації до 70–80 % своїх книжкових зібрань.

Реформація, поряд з епохою Відродження, змінила спосіб мислення жителів Європи. Суспільство усвідомило цінність бібліотек як джерела знань, не пов’язаного з релігією і доступного широким верствам населення. Починаючи з XVIII століття, по всій Європі створюють національні бібліотеки, а з XIX — публічні, якими міг скористатися будь-хто за невелику плату. Уперше в історії Європи інформація стала доступною, а бібліотеки набули того формату, в якому працювали аж до кінця XX століття.

Наприкінці XX століття суспільство зіткнулося з абсолютно новим носієм інформації — електронними даними. Буквально на наших очах відбулася чергова революція в процесі створення, збереження та передачі інформації. Поширення інформації ще ніколи не було таким швидким, а зберігання величезних масивів знань — таким дешевим. Бібліотеки та архіви по всьому світу переходять на «гібридний» формат роботи, взаємодіючи як зі звичайними, так і з цифровими носіями інформації. Але такий формат зберігання знань теж не позбавлений проблем.

2

Знищення інформації та книг відбувається з різних причин

Знищення матеріалів — звичайний процес для будь-якої бібліотеки чи архіву. Оскільки будь-яке сховище має цілком певні розміри, а його діяльність зумовлена економічними показниками, періодично ті чи інші документи знищуються. Неможливо, та й не потрібно, зберігати абсолютно всі документи вічно.

На відміну від бібліотек, завдання архівів більш приземлене — документувати рутинні процеси повсякденного життя: дії адміністрації, протоколи, свідоцтва, звіти та багато іншого. Будь-які архівні документи мають певний термін зберігання, адже на їхнє місце прийдуть нові. Архіви періодично проводять оцінку документів, що зберігаються, і позбавляються тих, які вважатимуть недостатньо важливими.

Рішення про знищення документів завжди приймають конкретні люди. У бібліотеках є куратори — люди, які здійснюють нагляд за ввіреним їм матеріалом і ухвалюють рішення, що зберігати далі, а що пора знищити. Проблема в тому, що іноді (часто не завжди випадково) деякі матеріали пропадають остаточно. За знищенням документа стоїть жива людина, чиє сприйняття цінності матеріалів залежить від часу, в якому вона живе. Збереження знань не неупереджене. Найчастіше зникають особисті папери людини. Наприклад, збереглося тільки вхідне листування Томаса Кромвеля, все вихідне листування знищили його слуги в 1540-х роках, коли Кромвель потрапив в опалу.

Непоодинокими є випадки, коли автори самі знищували свою спадщину, причому не тільки листи, щоденники та фотографії, а і власні твори.

Вергілій, лежачи на смертному одрі, наказав спалити свою ще неопубліковану «Енеїду».

Його друг Варій не виконав це бажання. «Енеїда» була опублікована посмертно за підтримки римського імператора Августа.

Подібно до Вергілія, Франц Кафка зобов’язав свого друга Макса Брода знищити свої рукописи. Частину рукописів Кафка спалив сам холодною зимою 1923 року, намагаючись обігріти себе і свою кохану Дору Діамант. За життя Кафка практично не друкувався, але Макс Брод знав, що Кафка — великий письменник і його спадщина має бути збережена. Він не виконав останнє бажання друга, який помер 1924 року. Завдяки Броду посмертно вийшли «Процес» (1925), «Замок» (1926) й «Америка» (1927) — роман, який Брод сам дописував за чернетками Кафки. Усе життя Макс Брод працював над виданням і збереженням спадщини одного з найвидатніших прозаїків сучасності. 1939 року, коли нацисти готувалися увійти до Праги, Брод покинув місто з валізами, набитими рукописами Кафки. У 1960-ті роки він з Ізраїлю, де назрівав військовий конфлікт, переправив рукописи до банківського сховища у Швейцарії. Зараз рукописи перебувають у Бодліанській бібліотеці в Оксфорді, Німецькому літературному архіві в Марбасі та Національній бібліотеці Ізраїлю в Єрусалимі.