1

Роздуми про смерть можуть глибоко й позитивно впливати не тільки на те, як ми вмираємо, але й на те, як ми живемо

За тридцять років своєї роботи в хоспісі автор бачив смерть кількох тисяч людей. Це були люди похилого віку, молоді та навіть діти. Автор бачив, як часто відрізняється те, як різні люди приймають закінчення життя. Дехто закінчував життя в жалю та розчаруванні. А особистість інших останніми днями, навпаки, розквітала. Різниця була в бажанні впустити в себе глибше розуміння того, що означає бути людиною.

Усі, хто пройшов через його хоспіс, були звичайнісінькими людьми. Багатьох жахала думка про смерть, і вони думали, що в них не вистачить сил зустріти смерть віч-на-віч. Але більшість із них, попри фізичні страждання та душевні муки, знайшли в собі мужність і відкрили в собі любов, доброту і глибоку довіру до світу, які завжди були в них, хоча часом і глибоко сховані. Але не потрібно чекати смерті, щоби відкрити ці почуття, тому що вони доступні нам у будь-який момент.

У японській традиції буддизму (дзен) є термін «Сідзі», який перекладається як «народження — смерть». У цьому понятті немає поділу між життям і смертю, вони дві сторони однієї медалі. Ми не можемо почуватися по-справжньому живими, якщо не усвідомлюємо кінцівку свого існування. Але є ще один рівень розуміння. Смерть — це не щось, що чекає на нас у далекому та невизначеному майбутньому. Смерть завжди з нами, кожної миті нашого життя вона — наш супутник. Ця очевидна думка може настільки лякати, що людина заганятиме її в найвіддаленіші куточки своєї підсвідомості, обманюючи себе й не бажаючи приймати кінцівку свого існування. Але людина не знаходить порятунку в самообмані, навпаки, заперечення смерті лише посилює страждання та тривогу. Френк Остасескі закликає читачів зрозуміти, що смерть — це не ворог, а вчитель, який допомагає нам побачити головне та найцінніше в житті.

Без нагадування про смерть ми сприймаємо життя як даність, концентруємось лише на своїх егоїстичних та поверхневих інтересах. Коли ми усвідомлюємо, що життя закінчиться, то більше цінуємо його, знаходимо час для головного, виявляємо більше любові до близьких. У той самий час ми не ставимося до себе надто серйозно, не чіпляємось за речі, образи чи негативні емоції та легше відпускаємо минуле. Ми можемо використати усвідомлення смерті, щоби цінувати своє життя, заохочувати самодослідження, зрозуміти свої цінності, знайти сенс свого життя, зробити те, що ми завжди мріяли, але відкладали на потім.

Сам автор рано зіштовхнувся зі смертю. Його батьки померли, коли він був підлітком, але, як він сам зізнається, він втратив їх набагато раніше, оскільки вони були алкоголіками. Автор називає своє дитинство роками хаосу, бездоглядності, насильства, провини та сорому, які посилювалися тривалим періодом насильства з боку католицького священнослужителя, який спокушав хлопчиків у церковному хорі, який відвідував автор.

Але згодом автор зміг знайти сенс у своїх стражданнях та у важкому дитинстві. Це допомогло йому краще розуміти чужі страждання, співчувати та бути чуйним до чужого болю. Він зміг працювати над тим, чого здебільшого люди намагаються уникати. Своїх пацієнтів автор називає своїми вчителями. Вмираючи, вони вчили його як жити. Уроки, які виніс автор, він узагальнив у п’яти запрошеннях для своїх читачів. Ось ці запрошення:

1. Не чекай
2. Запрошуй усе, нічого не відштовхуючи
3. Віддай усього себе досвіду
4. Знайди спокій у центрі шторму
5. Культивуй відкритий розум

Ці п’ять принципів, що взаємодоповнюють один одного, служили автору під час його роботи з тими хто вмирав. Але вони однаково знадобляться і живим для набуття своєї цілісності. Їх можна використовувати як спрямовувальні сили в кризові часи та в переломні моменти життя для того, щоби нагадувати собі про те, що справді важливо. Але ці запрошення мають мало цінності теоретично. Їх треба реалізовувати практично.

2

Перед смертю люди відкривають собі мінливість життя. Але непостійність — це основа життя, вона завжди з нами

Можливо, кожна людина в ті чи інші періоди життя мріяла бути безсмертною або хотіла, щоби безсмертними були її близькі. Але ким би ми тоді були? З буддистського погляду, заперечення смерті стає причиною страждань. Заперечення непостійності життя змушує людей чіплятися за те, що вони ніколи не зможуть зберегти — речі, гроші, задоволення, зовнішність, свої почуття, думки, спогади, досягнення. Усе народжується старіє та вмирає, усе непостійно. Немає нічого непорушного. Стіл, за яким ви сидите, перетвориться на порох, як і будь-яка інша річ. Гори, моря, континенти не вічні. Народжуються та вмирають планети, зірки, галактики. І згідно із загальноприйнятою космологічною теорією, навіть на наш Всесвіт чекає дуже холодний кінець.

Наша шкіра втрачає пружність, волосся сивіє і випадає, кістки стоншуються, йдуть наші близькі та друзі, здоров’я гіршає, розум втрачає свою гостроту. Де залишилися літні дні, коли ви грали та сміялися з друзями у дворі? Де тепер та дитина, якій мама читала книжку на ніч і міцно обіймала перед сном? Де це все тепер? Чи можемо ми щось зберегти?

Хтось знаходить втіху в тому, щоби залишити після себе спадщину, пам’ять. Але з відходом із життя нащадків, зникне й пам’ять. Можна намагатися внести своє ім’я в історію, але хіба це не слабка втіха? Хто дасть гарантію, що людство існуватиме завжди? Хіба не каже нам весь наш життєвий досвід, що нам нічого не вдасться зберегти, що наприкінці ми втратимо все, чого так цілеспрямовано досягали, що так дбайливо зберігали, за що так відчайдушно чіплялися?

Прихильність до минущого, з погляду буддистів, — одне з головних джерел страждання. Ніщо так неочевидне, ніж те, що ми втратимо все. Ніщо не викликає такого сильного спротиву. Саме тому люди особливо не замислюються про це впродовж життя, і тільки перебуваючи на межі смерті, уже не можуть ховатися від цих думок. Для тих хто вмирає очевидною стає істина, що кожна мить та кожен вдих мають значення. Але це справедливо для всіх нас, адже смерть завжди з нами. Усе змінюється. Немає нічого постійного. Ця думка може не лише лякати, а й надихати нас. І вона зображає суть першого запрошення — «не чекай».