1

У всі часи цивілізовані люди прагнули піти в племінне суспільство, а не навпаки

Починаючи з іспанських колонізаторів часів Колумба проти корінного населення Америки велася постійна війна. Спочатку індіанців винищували, потім намагалися колонізувати та навернути в християнство, розселяли в резервації. Європейці, які прийшли на американський континент, були краще озброєні, мали чисельну перевагу й були набагато цивілізованішими. У них були суд і закони, що регулювали класові розбіжності. Індіанці жили в пересувних таборах, будь-якої миті готові знятися з місця, рішення ухвалювали колективно й не знали майнової нерівності. Авторитет зароблявся відвагою і справедливістю, а не нав’язувався зверху панівною елітою.

Поступово ворогуючі сторони навчилися якось співіснувати. В американських містах щосили йшла промислова революція, індіанці відступали вглиб країни, усе далі. Одні племена чинили опір, інші змирилися з неминучим. До кінця XIX століття американські історики помітили дивне явище — дедалі більше білих йшли жити в індіанські племена й залишалися там назавжди.

Вони переймали спосіб життя індіанських племен, вступали в шлюби, символічно всиновлювалися, іноді билися разом пліч-о-пліч. Однак зворотного явища не спостерігалося: індіанці не бажали інтегруватися в європейське суспільство. Цивілізація прагнула в племінне суспільство, а не навпаки, що ставило в глухий кут європейців. Бенджамін Франклін писав другові, що навіть індіанські діти, яких місіонери намагалися навчити читати й писати, годували й одягали, за першої ж нагоди тікали назад, до своїх одноплемінників.

Якщо з індіанського полону звільняли білих, вони вже не могли пристосуватися до суспільства, відчували відразу до європейського способу життя і за першої ж нагоди поверталися в дике плем’я, звідки їх із такими труднощами звільнили.

Після перемоги американських солдатів у прикордонних війнах 1760-х років з індіанцями було підписано договір, що включав негайне звільнення всіх білих полонених. Незабаром індіанці привезли майже 200 білих жінок і дітей, багато з яких забули англійську мову і свої колишні імена й не мали ні найменшого бажання йти з племені. Не тільки діти, а й дорослі, які колись узяті в полон і полюбили життя в племені, повертатися не хотіли.

Дівчина, яку викрали індіанці в 15-річному віці, вважала своє життя в племені набагато кращим і вільнішим, ніж удома, і сховалася, коли її прийшли забрати додому.

Звісно, звичаї в індіанських племенах не були пасторальними: до XVII–XVIII сторіччя в них були й бої, і катування полонених, і зняття скальпів, але й у Європі була інквізиція та спалення єретиків. Однак в інших аспектах племінне життя перевершувало цивілізоване. Полювання для перебіжчиків було цікавішим за землеробство. Сексуальної свободи було не в приклад більше, ніж у пуританській Новій Англії. Одяг був зручним, а суспільство — безкласовим.

Оскільки індіанці вели кочовий спосіб життя, їм було складно збирати багатства — усе майно мало вміститися на коні. Найкращі мисливці та воїни могли взяти більше дружин, але їхній статус не передавався в спадок, як і управління племенем — його треба було заслужити. Жінки в індіанських племенах мали значно більше прав, ніж в американському суспільстві, вони самі могли вибирати собі чоловіків і самі вирішували, скільки дітей їм народжувати.

За відносної свободи моралі страшними гріхами вважалися вбивство всередині племені, спілкування з ворогом і боягузтво. Відданість племені та доблесть були головними чеснотами.

Чому ж цивілізація з її комфортом і достатком виявляється настільки непривабливою? На думку Юнґера, що багатшим є суспільство, то більше воно вимагає від своїх членів часу й зобов’язань. Але достатку й безпеки мало для повного щастя.

2

З розвитком цивілізації послаблювалося значення колективних зусиль, спрямованих на загальне благо

Наприклад бушменське плем’я кунг, що живе в пустелі Калахарі. Для нього це зразок первісного племінного суспільства. Дослідження 1960-х років виявило, що для виживання вони працюють 12 годин на тиждень. Усі співпрацюють: одні полюють, інші зайняті збором їстівних плодів і рослин, здобич ділиться на всіх. У такий спосіб особисте накопичення практично неможливе. Водночас ніхто не виснажений непосильною роботою.

Якщо порівняти життя кунгів із життям сучасної людини, то порівняння, буде не на користь останньої. У неї набагато менше вільного часу, більше зобов’язань і роботи — плата за комфорт і блага цивілізації.

Плем’я кунг збереглося майже недоторканим, тому що, крім бушменів, ніхто не здатний вижити в Калахарі. Тому й цивілізація їх майже не торкнулася, і живуть вони так, як жили наші предки до появи сільського господарства.

Вони кочують групами в 40–50 осіб, які дружно взаємодіють. І хоча в них нерідкі нещасні випадки, але виключені накопичення та егоїзм. Вони спільно виховують дітей, і які б поневіряння їх не торкнулися, ніхто з племені ніколи не залишиться на самоті. Мешканець сучасного мегаполісу може бродити своїм районом увесь день і не побачити жодного знайомого обличчя, попри велику кількість людей на вулицях.