1

Метою гострого конфлікту є сам конфлікт, хоча учасники, навіть не усвідомлюють цього

Коли конфлікт проходить точку неповернення, він стає пасткою. Ми входимо в нього, але із часом розуміємо, що не можемо вийти. Що більше ми намагаємося, то гірше стає, і ми все глибше грузнемо в цій пастці.

У звичайній ситуації ми робимо помилки, але найчастіше в змозі це зрозуміти, подивитися на ситуацію збоку і випробувати інші шляхи. Під час гострого конфлікту ми весь час обурені, а обурення і цікавість не можна відчувати одночасно.

У гострому конфлікті ми часом відчуваємо хвилини задоволення, коли в змозі завдати противнику чутливого удару. Але незабаром після цього відбувається викид гормону стресу — кортизолу, який послаблює імунну систему, погіршує пам’ять і концентрацію, спричиняючи дегенеративні процеси в м’язах і кістках.

Конфлікт зачіпає навіть тих людей, які збиралися залишитися осторонь, оскільки вони виходять із душевної рівноваги, спостерігаючи за гострим конфліктом. Особливо часто це буває через конфлікти на ґрунті політики, коли близькі люди рвуть стосунки через розбіжність поглядів. Багато хто втомлюється від політичних дебатів і лише хоче, щоб оточення просто навчилося слухати одне одного.

Прагнення уникати конфліктів цілком природне. Рано чи пізно будь-кому набридне вислуховувати навіть близького друга чи родича, який постійно сварить колишню дружину, чоловіка чи підлітка-сина (доньку). Але коли більшість усувається від конфлікту, він загострюється ще більше.

Іноді гострий конфлікт може моментально стати насильницьким. Одна жорстока сутичка викликає в сторони, що програла, бажання помститися, у конфлікт втягуються друзі, або однодумці, або сусіди за принципом «наших б’ють». З’являється поділ на «ми» і «вони», й із цього моменту обидві сторони вже не соромляться в засобах.

Щоб зупинити конфлікт, потрібно втрутитися в нього, але не як активний учасник, а як посередник. Таким посередником був адвокат Гері Фрідман, якого одного разу попросили близькі друзі, що розлучалися, стати адвокатом їх обох. Зазвичай така практика не прийнята: у кожного з подружжя, що розлучається, свій адвокат. Але вони дуже просили Гері, як старого друга, допомогти їм обом вирішити всі їхні суперечки та непорозуміння. Поколихавшись, Гері погодився.

Вони всі збиралися в одній кімнаті й разом обговорювали всі питання. Часто подружжя сварилося і кричало одне на одного, неспроможне припинити конфлікт. Й одного разу Гері запропонував їм помовчати, заплющити очі й уявити себе через 10 років. Вони однаково залишаться тісно пов’язаними одне з одним — у них спільні діти, їм доведеться бути присутніми на закінченні коледжу, весіллях дітей, народженні та вихованні онуків. Вони вписані в життя одне одного й так чи інакше із цим доведеться миритися. Усвідомивши це, пара нарешті дійшла згоди. Вони зрозуміли, що розлучення не означає вічний конфлікт і занурення в ненависть.

Гері Фрідман став спеціалізуватися саме на таких розлученнях, коли він представляв обидві сторони відразу. Він нікого не вмовляв і не включався в суперечки, а намагався прояснити те питання, через яке загострився конфлікт. Привід міг бути найдрібнішим: подружжя то не могло поділити гриль, то конструктор «Лего», хоча заробляли стільки, що могли купити сотні «Лего». Але це те, що лежало на поверхні. Згодом виявлялося, що в «Лего» гралася їхня маленька дитина, і це була пам’ять про той час, коли все йшло добре. Ставлячи запитання про такі речі, Гері допомагає людям краще зрозуміти себе та одне одного, навіть якщо в більшості питань вони розходяться в думках. Конфлікт ще є, але це вже не пастка.

2

Люди схильні поділяти інших на категорії своїх та чужих

Ця особливість розвинулася в процесі еволюції — наші предки жили, об’єднуючись у стійкі групи. У групі були хороші шанси залишитися в живих, у ній було зручно полювати вдень, діяти спільно. Поділ людей на категорії допомагає нам швидко орієнтуватися, не вдаючись у деталі, знаходити людей, які поділяють наші погляди. Коли білий громадянин США ставить біля свого будинку значок «Чорні життя важливі», а француз вішає всередині своєї машини жовтий жилет на знак солідарності з протестувальниками, вони тим самим позначають близькість до групи з певними поглядами.

Поділ на категорії та групи зручний, але коли ми починаємо протиставляти себе тій чи іншій категорії, наша поведінка змінюється. Ми навряд чи співпрацюватимемо з іншими групами, окрім наших однодумців, натомість із високою ймовірністю будемо їм протистояти. Ми намагаємося підігнати власне мислення під ту групу, до якої належимо. Це відбувається автоматично, поза нашою волею.

На зніманні фільму «Планета мавп» 1968 року актори, одягнені в костюми горил, сідали обідати з «горилами», а ті, хто був у костюмах шимпанзе, обідали із «шимпанзе». Так їм було комфортніше. Ми розбиваємо людей на категорії з дитячих років, ще до того, як навчимося читати й рахувати. Білі американські діти під час перегляду фотографій ставляться з упередженням до фотографій чорношкірих. Те ж саме упередження вони виявляють навіть у тому випадку, якщо навчаються в школі, де учні здебільшого — чорношкірі. Це не означає, що їхні батьки — расисти або що вони діятимуть відповідно до своїх упереджень.

Це лише означає, що упередження є і з’являються незалежно від нашої волі.

Колись президенти США Джон Адамс і Томас Джефферсон були друзями та однодумцями. Вони зустрілися 1775 року на Континентальному конгресі, де були присутні як делегати. Разом вони працювали над створенням Декларації незалежності, відвідували Європу з дипломатичними місіями. Вони здавалися повними протилежностями. Адамс був балакучим і запальним, Джефферсон — мовчазним, приязним і дипломатичним. І все ж вони дружили. До певного часу їхні погляди збігалися. Обом не подобалася ідея політичних партій, панівної та опозиційної. Їм здавалося, що така ситуація веде до розколу в суспільстві, робить його бінарним.