1

Коли ми не бачимо проблему чи не вважаємо її своєю, ми не можемо її вирішити

Автор називає це явище проблемою сліпоти та вважає її одним із бар’єрів для висхідного мислення.

У Чикаго 1998 року лише половина учнів державних шкіл отримувала випускний диплом, інші кидали навчання. Школи вже змирилися з таким рівнем відсіву. У комітеті освіти вважали, що кидання школи відбувається з об’єктивних причин: бідність, невисокий рівень освіти в сім’ї, неправильне та недостатнє харчування, емоційні переживання та інше. Крім того, половина дітей ставилася до навчання абияк: вони прогулювали уроки й не робили домашні завдання. Так тривало з року в рік, поки в університеті Чикаго не провели низку досліджень, що передбачають, які учні кинуть навчання, а які безнапасно закінчать школу. За даними цих досліджень, виявилося, що в дев’ятому класі відбувається переломний момент, від якого залежить, чи продовжиться навчання, чи ні.

До дев’ятого класу школа вважається початковою, а після дев’ятого — старшою, діти переходять із дитячого стану в дорослий. Саме в дев’ятому класі процес навчання ускладнюється, але вчителі, замість пом’якшити перехідний період, навпаки завалюють учнів домашніми завданнями, новими темами, вважаючи, що дітям потрібно просто більше працювати. Але 14-річні підлітки сприймають невдачі не так, як дорослі. Вони швидко здаються. Раз не вийшло — отже, вони взагалі не годяться для подальшого навчання, і нема чого витрачати на нього час.

Учені з університету Чикаго запропонували свою методику для зниження відсіву. Якщо саме дев’ятий клас — точка переходу, отже, саме в ньому мають бути найкращі вчителі. Зазвичай їх направляють до старших чи молодших класів, але ця політика має змінитися. Мало змінитися і інше: раніше дев’ятикласників за будь-яку провину усували від занять на два тижні. Це ще більше ускладнювало навчання: вони відставали, не могли наздогнати однокласників, провалювали іспити та ще більше зміцнювалися в думці, що навчання не для них.

Освітній комітет вирішив прислухатися до рекомендацій та вжив заходів. Вчителі дев’ятих класів регулярно збиралися та обговорювали навчання своїх підопічних — не по кафедрах, коли математики спілкувалися з математиками, а ботаніки з ботаніками, а як члени сформованої команди успіху, щоби спільно оцінити успіхи своїх учнів.

Їхні учні не просили про допомогу, але приймали її, якщо їм пропонували. Один увесь час запізнювався, проводжаючи сестру до початкової школи, отже, йому потрібні додаткові заняття з уроку, на який він запізнювався. Інший любить прогуляти уроки, але якщо повідомити матір, вона зуміє простежити за його відвідуваністю і припинити прогули. Третій ще має якусь проблему, яку треба вирішувати спільно. І так потрібно охоплювати одного учня за іншим, простежуючи безпеку їхнього переходу в доросле життя. Декілька років такої політики — і кількість випускників наблизилася до 90 відсотків. Але для того, щоби це сталося, ті, від кого це залежало, мали прокинутися від сліпоти. До певного часу вони просто не бачили проблему, поки дослідження не розплющили на неї очі.

Іноді проблема сприймається як неминуче зло: так, вона є і буде, і із цим нічого не вдієш. Це також один із проявів сліпоти: потрібно вивчити її з усіх боків, перш ніж виносити такий вердикт. Так свого часу відбувалося із сексуальними домаганнями: ця практика була настільки поширеною, що вважалася неминучим злом, боротися з яким марно. Але кілька активних жінок знайшли спосіб змінити ставлення до проблеми й досягли суттєвих змін.

Інший приклад — поголовні кесареві розтини в країнах Латинської Америки. Акушери призначали їх усім поспіль, навіть коли в цьому не було потреби. У Бразилії одна з матерів, Дебора Делаж, чиї пологи у 2003 році теж завершилися кесаревим розтином, не могла зрозуміти, чому їй не дали змоги народити в природний спосіб і почала вивчати питання. Виявилося, що в Бразилії величезний відсоток пологів закінчується кесаревим розтином, більше, ніж у світі.

В одних випадках забезпечені породіллі воліли його, щоби не страждати від болю. Але найчастіше це було зручно самим лікарям. Це запланована операція, вона не затягується як пологи, за набагато менший час можна отримати набагато більше грошей. Іноді пологи можуть затягуватися на добу, а то й більше, та ще й щось може піти не так.

Самі породіллі скаржилися, що акушери часто їх висміюють, коли вони кричать, що вони почуваються неповноцінними. У разі кесаревого розтину все відбувається по-іншому. Але Дебора Делаж вирішила змінити такий стан речей. Вона створила групу Parto do Princípio (принципові пологи), знайшла однодумців, у тому числі в урядових та медичних колах, і поступово кількість природних пологів різко збільшилася, а кесареві розтини скоротилися.

Щоби позбавитися сліпоти, потрібно перестати ставитися до ненормального як до нормального. Потім потрібно шукати однодумців, які мають ті самі почуття. І нарешті, коли проблема вийде на широкий суспільний рівень і її побачать усі, розпочнеться процес її усунення, щоби вона більше не повторювалася.

Ще одна перешкода на шляху висхідного мислення — відмова вважати проблему своєю, відсутність причетності. Багато керівників шкіл Чикаго не вважали відмову школярів від навчання своєю проблемою: і погану успішність, і кидання школи вони вважали проблемою дітей і їхніх батьків, а зовсім не шкільної адміністрації. Формально це так і є, але питання було не в цьому, а в тому, як це виправити та хто може це зробити. Тільки коли вони подивилися на проблему під цим кутом, справа зрушила з місця.

2

Тунельний зір змушує нас реагувати тільки на нагальні проблеми, не помічаючи глибші

У медичному сенсі тунельний зір — це захворювання, через яке людина втрачає здатність до периферійного зору й бачить лише невелику та вузьку ділянку попереду.

Коли в людей дефіцит часу, уваги чи грошей, вони бачать лише дрібні проблеми, але не бачать їхні витоки та не бачать великих. Наприклад, мати-одиначка ​​хоче оплатити гру сина в місцевій баскетбольній команді, але на це потрібно витратити 150 доларів, яких у неї немає. Ліміт кредитної картки вичерпаний, але гра для сина дуже важлива, до того ж перед ним можуть відкритися нові можливості. Гроші потрібні терміново, до зарплати ще далеко, і вона бере кредит під більші відсотки до зарплати. Вона не планує, як заробляти більше, або як відкладати гроші, які в неї дефіцит. Але вона встигає розв’язати проблему нашвидкуруч. Їй ніколи й нема на що розв’язувати проблему докорінно. У тунелі можна рухатися лише вперед і реагувати на те, що відбувається зараз. Тунельний зір обмежувач для висхідного мислення. Суперечить воно й системному мисленню, люди просто реагують на неприємності, коли вони трапляються, але не знають, як їх запобігти. Це трапляється не тільки за браком грошей, а й коли немає часу подумати, озирнутися і побачити корінь проблеми. Є речі, які постійно відкладаються на безвік, вони чекають, коли до них дійдуть руки, але цього все не відбувається. Можливо, вони не менш важливі, ніж решта справ, але за межами тунелю цього не видно.

Тунельним зором страждають як люди, так і організації. В одному з пологових відділень у новонароджених іноді пропадали браслети ідентифікації, які надягають на ніжку або зап’ястя, так звані жетони безпеки. У них вставляється картка з даними дитини, куди заноситься вся інформація про неї. Медсестра, готуючи до виписки породіллю з немовлям, виявила, що на дитині немає такого браслета. Вона пошукала в ліжечку і знайшла його під простирадлом. Незабаром те саме сталося і з іншою дитиною, але цього разу його не знайшли, і довелося повідомити менеджеру, що браслет загубився.

Здавалося б, медсестра і її колеги заслуговують на похвалу: в одному випадку браслет оперативно знайшли, в іншому довелося повідомити начальство, але обидві породіллі були виписані без запізнень. Медсестри виявили самостійність, творчий підхід, працювали над усуненням неприємності. Але вони не бачили далі цієї неприємності через дефіцит часу. Але це означає, що проблема повторюватиметься знову і знову, і тунелювання буде нескінченним.

Щоби вибратися з пастки, потрібен запас часу.

У деяких лікарнях спеціально влаштовують зустрічі з розбором польотів: розповідають про помилки вчорашнього дня, інциденти, які вдалося чи не вдалося виправити, та намагаються зрозуміти, як зробити так, щоби завтра вони не повторилися. Якщо браслети й далі падають з немовлят і затримують виписку, треба не просто швидко їх знайти або повідомити про зникнення, а зробити так, щоби вони не падали.

Наш мозок влаштований так, щоби реагувати на безпосередню небезпеку. Нам складно передбачати загрози в майбутньому, якщо тільки не йдеться про наших дітей. Але такої очевидної загрози, як, наприклад, зміна клімату, ми просто не помічаємо. Так, можливо, колись це призведе до неприємностей, але це станеться ще дуже й дуже нескоро. Дуже повільно клімат змінюється, щоби ми могли щось помітити й оцінити загрозу. Щоби зупинити цей процес, потрібні величезні зусилля мільйонів людей у ​​всьому світі, але цього поки що не відбувається.