1

У філософії свідомості розрізняють «важку» та «легку» проблеми, проте краще спрямувати зусилля на розв’язання реальної проблеми

Філософ Томас Нагель 1974 року опублікував статтю, що стала легендарною, під назвою «Що означає бути кажаном?». У ній він висловив інтуїтивно зрозумілу ідею, що є щось внутрішньо притаманне конкретній істоті, наприклад, кажану. Цей досвід конкретного кажана недоступний іншим істотам, у яких інший суб’єктивний досвід. Вивчає цей конкретний досвід феноменологія. Важливо відрізняти суб’єктивний досвід і його можливі прояви — поведінку і функції. Наприклад, не варто плутати свідомість із володінням мовленням, іншими вміннями та певною поведінкою. Свідомість не залежить від поведінки — вона проявляється й уві сні, і в тих, хто паралізований. Свідомість — це й не володіння мовою, інакше це б означало, що немовлята й дорослі, які втратили здатність говорити, не володіють свідомістю. Абстрактне мислення, характерне для людини, — це теж лише частина свідомості, але не її основа.

Однак є теорії свідомості, які більше орієнтовані на функції свідомості та поведінку, а не на суб’єктивний досвід (феноменологію). Це, наприклад, теорія «глобального робочого простору», яку розробили психолог Бернард Баарс і нейробіолог Станіслас Деан. Згідно із цією теорією, зміст свідомості (почуття, думки) стає усвідомленим, коли він має доступ до «робочого простору» у вигляді лобових і тім’яних ділянок кори головного мозку. Інша теорія — «мислення вищого порядку». Згідно із цією теорією, зміст свідомості стає усвідомленим завдяки процесу метапізнання — пізнання про пізнання. Щоб зрозуміти свідомість, потрібно починати не з функцій і поведінки, подібно до перелічених теорій, а з феноменології — із самого суб’єктивного досвіду. Але як він виникає і як співвідноситься з нейрохімією нашого мозку?

У науці та філософії ці питання отримали назву «важкої» і «легкої» проблем — так їх позначив австралійський філософ Девід Чалмерс на початку 1990-х років. «Легкі», на думку Чалмерса, проблеми — це ті, що ми теоретично здатні розв’язати, наприклад, із часом ми зможемо пояснити, як процеси в мозку пов’язані з певною поведінкою і певними функціями. Розв’язання легкої проблеми може бути трудомістким, але вона легка в тому сенсі, що її взагалі можна розв’язати. Цього, на думку Чалмерса, не можна сказати про важку проблему, яка полягає в питанні про те, чому в нас взагалі є суб’єктивний свідомий досвід (кваліа), чому фізична система породжує свідомість. Будь-яке наукове розв’язання легких проблем про те, як співвідносяться мозкові процеси та функції, не просуне нас до розуміння важкої.

Пастка важкої проблеми спричинена помилковим формулюванням питання. Вона відома ще із часів античності й пов’язана з дуалізмом — поділом світу на духовну й матеріальну частини. Найбільший вплив на її формулювання справив філософ XVII століття Рене Декарт, який розділив Всесвіт на духовну субстанцію (res cogitans) і матерію (res extensa). Дуалісти вважають, що розум і матерія є окремими та незалежними субстанціями, звідси виникає нерозуміння, як ці субстанції взаємодіють і, відповідно, важка проблема. Попри те, що серед науковців і філософів мало хто поділяє ідеї дуалізму, серед нефахівців він здається природним. Здається логічним, що свідомі переживання не мають фізичної основи. Однак те, якими речі здаються, часто не має стосунку до того, якими вони є насправді.

Більшість сучасних учених, які займаються дослідженнями мозку, і філософів схиляються до фізикалізму — позиції, згідно з якою все у Всесвіті, зокрема й наша свідомість, виникає і складається з певних матеріальних структур. Фізикалізм у цьому розумінні стає синонімом матеріалізму.

Протилежна позиція — ідеалізм, у якому свідомість, а не матерія, розглядається як джерело реальності. З погляду ідеалізму, проблема не в тому, як розум виникає з матерії, а в тому, як матерія виникає з розуму.

Популярна версія фізикалізму — функціоналізм. Функціоналісти вважають, що не так важливо, із чого створена система (свідомість), як те, що саме вона робить. Згідно із цим підходом, якщо ми зрозуміємо, як процеси в мозку породжують свідомість, ми зможемо відтворити її функції на інших носіях. Симуляція реальності прирівнюється до реальності. Автор називає себе агностиком щодо функціоналізму. Він вважає його найбільш прагматичним і перевіреним способом мислення, але водночас не впевнений у його головному постулаті. Для ігор, таких як го, комп’ютерне моделювання буде реалізацією, але для такого складного явища, як погода, модель буде вкрай обмеженою — вона не зможе передати вологість, мороз, пориви вітру як безпосередні та відчутні явища. Можливо, свідомість більше схожа на погоду, а не на гру го, тому і її моделі будуть обмеженими. Проте відомий аргумент проти фізикалізму під назвою «філософський зомбі» непереконливий. Згідно із цим аргументом, можна уявити істоту, яка за всіма фізичними параметрами відповідає людині й поводиться як людина, але не має свідомого суб’єктивного досвіду людини. Автор не знаходить цей аргумент переконливим, вказуючи, що те, що ми можемо уявити такого зомбі, ніяк не може бути доказом помилковості фізикалізму. Наприклад, ми можемо уявити літак, що летить задом наперед, але це не доказ того, що такі літаки можуть існувати.

Варто згадати ще про дві теорії свідомості, що заслуговують на увагу.

Перша — панпсихізм — ідея про те, що свідомість є фундаментальною властивістю Всесвіту, поряд з іншими фундаментальними властивостями, такими як маса та енергія. Згідно з панпсихізмом, свідомість присутня у всьому. Проблема цієї ідеї не в її екзотичності, а в тому, що за її допомогою нічого не можна пояснити й ніяк не дійти до перевірених гіпотез.

Ще один підхід — містицизм, визнання того, що, попри те, що свідомість, як і «важка проблема», можуть бути пояснені, людям не під силу зрозуміти це пояснення. Це необґрунтовано песимістичний погляд.

Замість спроб вирішити «важку проблему», потрібно сконцентруватися на реальній проблемі. Реальна проблема полягає в тому, щоби пояснити, передбачити та контролювати феноменологічні властивості свідомого досвіду.

2

Для розуміння роботи свідомості важливим є питання її вимірювання

Ідея про те, що свідомість можна вимірювати, а тим паче про те, що вона може мати різні рівні, може видатися дуже дивною, але вже зараз існує низка підходів, які дають змогу говорити про певні рівні свідомості, хоча вони ще дуже далекі від досконалості. Автор порівнює сучасний пошук вимірювача свідомості зі спробами розібратися, що таке тепло. До XVII століття була популярною теорія, згідно з якою тепло розглядали як речовину, що може текти всередину й назовні. Але після того, як з’явилася точка відліку у вигляді приблизно постійної температури в прохолодному паризькому підвалі, дослідникам вдалося створити вимірювачі температури — ртутні термометри, почався розвиток термодинаміки, температуру почали розглядати не як окрему речовину, а як енергію, як властивість руху молекул у речовині. Це наочна ілюстрація того, як сильно науковий прогрес залежить від вимірювань. Це справедливо і для вивчення свідомості.